Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Їде! Їде! — радісно гукали навстріч кожному авто люди, але щоразу кожне авто, злякано шарпнувшись, проскакувало мимо і над майданом знову зависала спекотна тиша і палке чекання.

Уже місяць райцентр Безводне терзали тридцятиградусна спека і дванадцятибальний ажіотаж. Щоранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про приїзд великої Марсалії, таємничо-іконний образ якої осявав забуту Богом і загублену владою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для оголошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втратили надію, радіо сповістило, що зустріч із довгожданою гостею відбудеться завтра в районному Будинку культури. Благу вість підхопило радіо народне і донесло туди, куди не доходили ані хвилі, ані проводи жодних інших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед Будинком культури в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюдніли херсонські степи, спорожніли не лише села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації та морґи. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою й бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на ґазонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прикипівши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Сміливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони, — хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги паломників рятували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лише болящих зцілює, а й мертвих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто — двох джипів і «мерседеса» посередині — і поповз крізь багатотисячний людський натовп до під’їзду «вогнища культури», збудованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної колонади, одразу по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стрепенувся, але замість розступитися — ошалілим дев’ятим валом накотився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло зверескнули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джипів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, потрясаючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: «Розступись! Розійдись!». І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно розступилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж преподобної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники тісними шпалерами відгородили від народу «мерседес», з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережаним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клаксонів, в оточенні зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоловіків, заспішила до дверей, які тут-таки проковтнули її разом із почтом. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпитися, не душити одне одного, а спокійно заходити у фойє, а далі — через двоє дверей — до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавиною у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та проклинаючи одне одного і все на світі.

— Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі — в чергу! — надривався продюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному «цілющий набір»: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, примовляючи:

— Двісті! Сто — за сеанс. Сто — за фото і книжку великої Марсалії «Зціли душу».

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали капарно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

— Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лікарство не маю! А можна лиш послухати?

— Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

— Ой Боже! Та де ж я… — бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:

— Назад! Дайте людям пройти!

— Та ми ж добиралися через усю Україну!

— Я сказав: на-зад!

— Нате! Нате! На білет відклала… Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо…

— Пішки підете, зцілившись! — обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:

— Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі душилися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.

Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» заповнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.