Помста дощу - Галина Тимофіївна Тарасюк

Тихе, незавидне щастя Кирилове скінчилося, як тільки в село нежданно-негадано приваландав зі світів Чорноротий Мимиха — так в думках Кирило називав свого давнього сусіда і вічного лютого ворога Михайла Чорнописького. Ще Кирило не бачив Михайла, ще лиш йому про нього Катря сказала, а вже світ почорнів йому, і душу охопив знайомий задавнений, як болячка, відчай і страх. Він перестав їсти і спати, боявся вийти з хати, а коли й виходив по нужді, то скрадаючись та ховаючись на власному подвір'ї, як від скаженого собаки, яким його, малого, лякала мама.

Катря, жінка із сусіднього села, яка після смерті Кирилової мами вийшла за нього заміж, щоб уступити свою хату дочці із зятем, зміною в Кириловій поведінці стривожилась. Вона знала, що Кирило не сповна розуму, але він був чоловіком тихим, добрим, лиш Богові душу винним. Слухався її, як мала дитина, все робив коло хати, порався в городі і любив, наче маму рідну. А жінці чого ще треба? Тим більше — жінці згорьованій? Але теперішня поведінка Кирилова Катрю стривожила і вона вирішила що, як лиш закінчиться сапка, повезе Кирила в район, до лікарні.

А позаяк сапка в селі довго не закінчується, то Катерина й далі ходила собі день у день в поле чи із сапою, а Кирило залишався дома із своїми відчаєм та страхом перед маленьким, голомозим, в'їдливим чоловічком, що не давав Кирилові з народження ні жити, ні вмерти. Кирило знав, що коли є кара Божа, то вона схожа на Михайла Чорноротого. Чорнописький був його карою Божою із самого народження, з тих маленьких літ, коли вони удвох почали гуси пасти на вигоні. Отоді-то і закінчилось не почавшись Кирилове дитинство. Почалася мука, залита сльозами приниженої і ображеної маленької Кирилової душі. Михалько збиткувався над нещасним Кирилом, як тільки міг, вигадуючи все нові й нові тортури і муки. І то лиш за те, що Кирило через свій кістяний язик, ніяк не міг вимовити — Михайло, а лиш — Мими… хха… А одного разу прип'яв його Чорноротий Мимиха за це налигачем до кілка замість корови Мусі, і Кирило, плачучи, мусив їсти траву та щосили мукати, як Муся, що в той час преспокійно паслася собі у чужім городі.

Кирило ніби зараз бачив перед собою перекошене від злостивого єхидства сухеньке личко, тонкогубий рот Мимиха Чорнописького, що сипав, як з міха, на Кирила образливі погані слова, прозиваючись з нього по-всякому. Ким тільки лютий Мимиха не обзивав нещасного Кирила, при тому ще й лупцюючи його знавісніло десь за хлівом у кукурудзі. І так усе життя… Даремно Кирилова мама погрожувала Михайлові прутом, даремно ходила жалітися на нього старим Чорнопиським. Даремно Кирило питав Бога, чому в Нього є Божа кара лиш для нещасного Кирила, і нема кари Божої для злого Мимихи?

Та не було Кирилові щастя-долі, аж доки його мучителя не забрали в армію. Мучителя забрали, але останнє прізвисько, яке причепилося до Кирила, мов той реп'ях, зосталося. І сільські діти, побачивши Кирила, починали, як навіжені кричати: Муму! Муму!

Кирило через слабкий свій розум в школу ходив мало, книжок не читав і тому про Герасима і його Муму нічого не знав. Він думав, що сільські діти прозиваються з нього так тому, що вони виростають, закінчують школу і кудись їдуть, а він все пасе і пасе свою корову Мумусю…

Але всеодно прізвисько йому дошкуляло і заважало жити. Ще більше, як знущання Чорноротого Мимихи. Бо від Чорнописького можна було сховатися, втекти, обійти його, а від прізвиська — ніде було дітись. Але є Бог на світі, бо після армії Мимиха Чорнописький в село не повернувся, десь по світах валандав. Тим часом напрасливі та язикаті сільські діти виростали і теж ішли в армію, або їхали вчитися. Поволі забували в селі і Кирилове прізвисько, і самого Кирила, якому з невеликого розуму здавалось, що у світі з дня на день стає все більше і більше добрих людей. А коли після смерті мами прийшла до нього Катя, Кирило повірив, що минулися всі його нещастя і почалось одне велике щастя.

І от Чорноротий знову об'явився, поселився в порожній батьківській хаті та заколобродив селом, а найбільше довкруг Кирилового обійстя. І Кирило втратив спокій, сон, апетит, а згодом йому з того відчаю зовсім розхотілося жити.

Хотів поділитись своїм горем із Катрею, але не знав як. Катерина була добра з ним і ласкава, але не розуміла його з півслова, як мама. А на багато слів Кирило був не здатний. Балачка виходила в нього плутаною, слова — неоковирними, до всього він ще й загикався від переживання… Тож нічого не залишалося Кирилові, як лиш тяжко каратися, сидячи в хаті, та чекати, коли, нарешті, Чорнописький знов у світи поваландає.

А одного дня Кирилові здалось, що так воно й сталося. Він вийшов із хати і все-таки ще озираючись, нагинці пробіг поміж кущів смородини за хлів. І лиш став собі нужду справляти серед кукурудзи, як з неї вискочив… Чорнописький. Чорноротий Мимиха був схожий на лисого дідька, що вистрибнув із самого пекла: тонкогубий, уже беззубий чорний його рот ворушився у єхидній усмішечці, злі жовті очка свердлили в Кириловім серці дві чорні дірки.

— Ага! Муму, попався, — тоненько засміявся, страшний, як дідько, Чорнописький, — а чого це ти мою кукурудзу поливаєш? А от зараз я тобі пуцьку відріжу і Катерину собі заберу. І буду з нею жити, і… — і Чорноротий почав говорити дуже погані і дуже сороміцькі слова про Катю, а Кирило стояв, паралізований страхом і відчаєм, і не мав сили вирватися та втекти, навіть тоді, коли Чорнописький почав кропиву рвати та запихати йому в штани.

Коли Катря повернулася з поля, Кирило лежав на ліжку і тихенько скімлив, тримаючись обома руками за матню. Даремно вона добивалась від нього слова — слова покинули бідного Кирила, він тільки мичав і жалібно схлипував. Але скоро не витримав, показав Катрі розпухле своє багатство, жаліючись: боболить… Мимиха…

Катерина вжахнулася, все зрозуміла і цілу ніч гладила по голові