Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то був заМарс… Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.
Можливо, це й добре, коли є така сила…. Вона знову згадує дев’яності минулого століття… Вже минулого… Як життя летить! На жаль, не до безсмертя… Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили… Одні боролися, другі — боялися… Треті не признавалися, що страх мають… І всі бігли до ворожок… Отоді-то якісь мудрі (чи не вчителі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію… Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві газети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали халтурити. Розкусивши журналюг, Учитель усе зробив, аби пророчиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіоточках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік…
* * *Тиша… В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії… Недремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну… І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поцінувати цю жертовну недремність?..
Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки… невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж — десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.
«Боже, хто нами правує, хто нами керує! — жахалася щоразу. — Страхополохи… примітивні і недалекі, одне слово — люди».
Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово… Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз — типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой… Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.
Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колеґ-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!
Звичайно, їх цікавило її вчення про… як це… ага… народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка коригувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.
І все ж не могла звикнути до свого нового… статусу. Спочатку вона пишалася. А потім… утішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її… «простої-застої»! Він! П’янюга!
* * *«Образа — поганий порадник», — казав Учитель. Авжеж, препоганий! Але живучий. Це він, чи то вона, образа, знов колотить її думки, її спомини, плутає нинішнє з минулим, дійсне з бажаним. Вона відчуває свою неадекватність, як казав Учитель, свою… ні, не роздвоєність — свою почетвертованість! Бо її вже давно почетвертовано! Але — не знищено. Вона ще жива. Ще здатна на протест. А тому вона кричить, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія:
— Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то — вже!
Та Родіон — незворушний, лиш наїджена на її харчах шия наливається бурячковою барвою.
— Ще не час… Відбудеш сеанс, і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, — каже він підкреслено спокійно.
Щойно Родіон робив спробу на неї натиснути, Марсалію миттю прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він уже раз мало не завіз її в лікарню або й на цвинтар…
* * *— Приїхали, — похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Янгол ошую — підпихав ззаду. Мусила виповзати. Спека спала, і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марсалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казармено-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня, плитах майдану, і… хай несуть… чи забудуть…
Одначе Родіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.
Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко
