Вибрана проза - Який Церетелі

Відтоді я твердо вирішив стати письменником, а коли хтось від мене одвернеться, то його справа, я не заперечуватиму. Після того я вже мало з ким зустрічався, і лише в університеті. Я порвав майже з усіма товаришами, окрім двох. Вони, не бажаючи бути підспівувачами, поціновували мене по-своєму і вважали людиною не менш, а може, й більш талановитою, ніж інші.

Одначе, яка дивна річ — вплив оточення, в якому живеш! Навіть ці товариші не наважились відкрито й сміливо захищати мене. Один з них був Кирило Лордкіпанідзе, другий — Ніко Ніколадзе. У ті дні я написав один вірш. Хоч відтоді минуло півсторіччя, вірш цей і сьогодні можна читати. А тоді товариші нестямно накинулись на мене:

«Ідея нікудишня! І взагалі у вірші нема нічого, крім химерних рим…»

Тільки Кирило й Ніко Ніколадзе втішили, мовляв вірш поетичний, непогано написаний, але порадили додати ще строфу з життєвим і практично корисним змістом. То була «Пісня женців». Я взяв та й додав наприкінці вірша ще одну строфу:

Хоч випав рік багатий на врожай,

Я все-таки на долю нарікаю,

Бо пан додому візьме коровай,

А я даремно піт свій проливаю.

Прочитавши доповнення, товариші схвалили «Пісню», і вона була надрукована разом з цією штучно приклеєною кінцівкою. Я ж мушу зізнатися, що та кінцівка мені не подобалась ні тоді, коли я її придумав, ні згодом, коли побачили світ мої книжки, ось чому я викреслив її.

Н. Ніколадзе був тоді ще юнаком — жвавим, здібним, неспокійним. Людина зовсім іншого характеру й спрямування, ніж я, він усюди хотів бути першим. Зрозуміло, він хотів бути першим і в літературі, оскільки вважав себе критиком. Мене Ніколадзе цінував дуже високо, а проте намагався верховодити. Та я наполегливо йшов своїм шляхом і, гадаю, саме в цьому причина дружби-ворожнечі, яка пролягає поміж нами й досі, хоч особисто я за цей час дуже змінився.

Другий з моїх товаришів, Кирило Лордкіпанідзе, був дуже гарною людиною, користувався загальною повагою, але був навдивовижу упертий. Упертість його межувала часом із справжнім божевіллям.

Ось із цими двома молодиками я й ділився найзаповітнішим у роки мого студентства, а з усіма іншими порвав стосунки. Правда, я не дуже багато втратив від того розриву, навпаки — навіть виграв, бо перестав гаяти час на балачки, а витрачав його з користю для себе.

Якось до мене увірвався знайомий студент, на прізвище Гамбурцев, і сказав:

— Сьогодні в дванадцятій аудиторії судитимуть якогось грузина. З’ясувалося, що він провокатор.

Я здивувався. Не вірилося, щоб серед грузинів знайшовся хоча б один, котрий не гребував би таким ремеслом. І все ж мене охопив неспокій, і я пішов до аудиторії. Там зібралося не менше тисячі чоловік. Серед них не було жодного грузина. На кафедрі стояв Неклюдов — той самий, що згодом став прокурором сенату і товаришем міністра, поруч з ним Афанасьєв і хтось іще — не пригадую його прізвища.

Неклюдов, усміхаючись, говорив студентам:

— Панове! Цей випадок доводить, що нам треба бути обережнішими у своїх вчинках. Ось і зараз, якби ми не знали цього чоловіка особисто, ми повірили б наклепові й зганьбили б його даремно. А чоловік цей — Акакій Церетелі.

Неклюдов спустився з кафедри вниз, потиснув мені руку й розповів, що вся оказія скоїлась через мене. Бог порятував мене цього разу завдяки тому, що керівники студентства — Неклюдов, Афанасьєв та кілька інших — знали мене. Я лише розсміявся у відповідь на їхні слова й нічого не відповів.

Минув рік. Якось підходить до мене Д. Кіпіані й просить:

— Обов’язково зайди сьогодні ввечері до К. Абхазі...

Мене трохи здивувало, що Д. Кіпіані зайшов до мене, бо він раніше навмисне уникав мене. Ще дивнішим видалось запрошення з’явитися в студентському товаристві. Та я пообіцяв, а слова треба було дотримувати.

Грузинське студентство зібралося того вечора в К. Абхазі щоб обговорити свої земляцькі справи. Між іншим, Д. Б—дзе скаржився товаришам на поведінку І. С—ова:

— Він розпечатує мої листи, читає їх і рве. І. С—ов так і підхопився:

— Та хіба можна вірити Д. Нік—дзе? — сказав він. — Адже це Д. Нік—дзе обійшов нас усіх торік і переконав, що Акакій Церетелі — шпигун!

Почувши таке, всі повитріщали очі, особливо сам Д. Нік—дзе.

— Усе це правильно! — сказав він. — Я справді всіх випередив. Та хіба я зробив це з власної ініціативи? Мені доручив Н. Г—дзе. Тоді підвівся Н. Г—дзе і мовив на своє виправдання:

— Мені так здалося, тому я попередив усіх інших.

І тільки Д. Кіпіані підійшов до мене з вибаченням:

— Не ображайся на мене, що я тебе уникав! Звідки нам, картлійцям, було знати правду? Ми повірили імеретинам на слово і безмежно раді, що все це виявилося брехнею.

Я і зараз переконаний, що Н. Г—дзе, який користувався великим впливом і ставився до нас по-батьківському, помилився через надмірну обережність. У нього не було ніяких особистих рахунків зі мною, і він, певно, зважився на це тільки тому, що вважав за свій обов’язок попередити молодь.

Цей випадок теж не справив на мене особливого враження, хоча студентські мої роки — чудова пора, коли навіть колючки видаються трояндами, — були трохи отруєні.

Після цього я провчився в університеті ще три роки. За цей час відбулися студентські заворушення. Деякі наші співвітчизники взяли в них участь і потрапили за це до в’язниці. Мене серед них не було — не тому, що я боявся ув’язнення. Тоді в мене сформувалося переконання, яким я керуюся й нині і від якого не можу відмовитись: студент спочатку повинен вивчитися, закінчити курс і лише тоді має право йти на все й важити головою. А ми все робили навпаки. Але та обставина, що я не брав участі в заворушеннях, остаточно відштовхнула від мене товаришів, і я одразу ж після закінчення університету переїхав до Москви.

Того самого року в Москві я одружився. Нехай ніхто ніколи не доводить: «Я чинитиму в майбутньому так, а не інакше». Я в душі намірявся ніколи не одружуватися, та ще з чужоземкою, а все, виявляється, підвладне випадкові!

Я познайомився у Москві, в родині Елізбара Еріставі, зі старою княгинею Єнікєєвою. Розпитавши, хто я та звідки, княгиня ласкаво запросила відвідати її.

Через деякий час я прийшов до неї з візитом. Старенька дуже мені зраділа, познайомила з господинею дому й