Вибрана проза - Який Церетелі

— Невже ви образилися? — знічено спитала вона. — Як можна відмовлятися від подарунка? Це ж нечувано! Княгиня прислала це вам на згадку.

— Тут і мови не може бути про образу, — чемно відповів я.— Якби княгиня подарувала мені якусь річ, я прийняв би її покірно і з вдячністю. Але я не можу прийняти від неї грошей.

Господарі й гості здивовано глипали на мене. Поза сумнівом, вони вважали мене дурнем, та Андрієвський, сміючись, сказав дружині:

— Я ж попереджав тебе, що князь не прийме подарунка. Йому все ще здається, що він у Грузії. Не так легко розлучитися з дідівськими правилами й звичаями.

Усміхаючись, він підійшов до мене, поклав руку на плече й сказав:

— Мій молодий друже, ви даремно червонієте. Ви ж знаєте грузинське прислів’я: «Носи шапку тієї країни, в якій живеш». Ви обоє праві — і княгиня, посилаючи вам цей подарунок, і ви, відмовляючись від нього. Я поверну ці червінці княгині і поясню все, як було, це її дуже розважить, але за однієї умови. Не мине й року, як ваші погляди на життя зміняться, ви зрозумієте, що допустилися сьогодні помилки. І тоді — обіцяйте написати мені про це...

Серед гостей був якийсь молодик, котрий увесь вечір підкручував вуса. Він підсів до мене й почав розпитувати:

— Князю, ви везете, мабуть, з собою мішок грошей?

— Аякже, звичайно.

— А скільки все-таки? Тисяч п’ятсот?

Почувши це, я вирішив, що він несповна розуму, відсунувся від нього разом із стільцем і сердито відповів, що при мені лише п’ятсот карбованців.

— П’ятсот карбованців! — насмішкувато повторив він. — Невже вам цього вистачить?

— На дорогу досить, а потім мені щомісяця присилатимуть батьки.

— Скільки?

— П’ятдесят щомісяця.

— Всього-на-всього?

— Я ж не пити-гуляти їду!

— О, тоді ви зможете ще дещо й відкладати, — глузливо сказав він і подивився на сусідів. Дехто з них посміхався. Я зрозумів, що вони кепкують з мене, і спалахнув, але, намагаючись уникнути суперечки, відповів, усміхаючись:

— Я їду в справах, гуляти мені ніколи, і, зрозуміло, п’ятдесяти карбованців вистачить. Сказано ж: «На любов і смак товариш не всяк», — так що вам нема чого й рівнятися до мене. З усього видно, що ви людина іншої вдачі й поглядів. Наскільки я розумію, вам п’ятдесяти карбованців вистачило б тільки на ваші вуса.

Кілька дам, почувши ці слова, засміялися. Мій співрозмовник почервонів, одвів руки від вусів, підвівся, хотів мені щось сказати, але його випередив господар дому, втрутившись у розмову:

— Графе, графе, взагалі ніколи не слід говорити з грузинами про гроші! Вони дивляться на гроші зовсім інакше, ніж ми, — вони не надають їм значення. Вони повністю забезпечені, всі їхні потреби задоволені і без грошей. У них нема необхідності роздобувати щось на стороні. Вони мають вдома все, що потрібно: харчі, напої, одяг, взуття, зброю, худобу, меблі та інше... Поміркуйте, навіть дрібні колоніальні товари дістаються їм задарма. В аристократів серед кріпаків є торговці вірмени та євреї: вони в рахунок оброку постачають усе, що може знадобитися панам: чай, цукор, каву, свічки, олію, напої та інше... Хоча мені й не випадало побувати у них в Сачхере, але я знаю, що в Церетелі є навіть власний базар. Гроші грузину потрібні хіба для того, щоб нагородити музиканта чи пожертвувати церкві. Ось і все, для чого вони йому необхідні. Звідки ж йому знати ціну грошам? Я розповім вам один випадок, схожий на анекдот, але все-таки достовірний... Послухайте мене:

Один вельможний грузин, нащадок уславленого роду, котрий чимало разів їздив до Тегерана, неодноразово був і в Стамбулі. Помираючи, він, як і належить, залишив усе своє добро дітям. Було в нього двоє синів. Старший брат був неодружений, після нього не могло лишитися нащадків. Під час розподілу майна він сказав меншому братові:

— Я чоловік самотній, тому нехай земля і кріпаки, допоможи тобі Боже, лишаються тобі. Досить з мене караван-сарая в місті, особливо, коли ти віддаси мені ще й гроші, що їх тобі залишив батько.

Менший брат, звісна річ, дуже радо згодився на такий розподіл. Розійшлися брати мирно, полюбовно. Старший переїхав до Тифліса, поселився в своєму караван-сараї, відчинив напхом напхану золотом і сріблом скриню і зажив, як душа бажала. Щовечора і щоранку він відчиняв скриню і, дивлячись на гроші, всміхався: «Хто здатний розтринькати оцю всю диявольську чеканку? Та й на що витратиш стільки?» Дізналися про це міські торговці і прийшли до нього, благають: «Підтримай, позич нам грошей».

І, звісно, відмови не було нікому. Кожен брав, скільки хотів. Повертаючись з базару, купці приносили князю подарунки, і він думав про себе: «Хіба так не краще? Вони з моєю допомогою влаштовують свої справи, а мені з того — і подяка, і подарунки. Коли вони розживуться і мої гроші їм більше не знадобляться, вони повернуть мені борг з вдячністю».

— Не забувайте, що роздавав він свої гроші на чесне слово і не тільки не брав ніяких розписок, але навіть робив це без свідків...

«Хто зважиться не віддати, коли я вимагатиму?» — міркував він, і справді, хто б посмів йому в чомусь відмовити! Коли б у ті часи котромусь з грузинських князів заманулося здерти з торговця три шкури, ніхто б йому не перешкодив, ніхто б навіть не здивувався. Та коли доля Грузії перейшла до наших рук і порядки змінилися, торговці перші збагнули, до чого йдеться, і боржники грузинського князя одразу ж відмовились від усього: «Нічого не знаємо та й знати не хочемо. Коли хтось позичав у вас гроші, то у вас мали б бути розписки. Пред’явіть їх куди слід».

Здивувався, розгнівався князь. Та сумував він не через збитки, яких зазнав, а через те, що торговці насмілилися порушити дане йому слово. Звернувся він до властей, але ті відповіли йому так само.

— Будь вони прокляті! — сказав князь. — Хто б міг подумати, що в нас можливе таке віроломство? Слава Богу, що хоч розписка Данібегішвілі в моїх руках. Він видався мені не дуже надійною людиною, і без закладу я не зважився довірити йому цілу тисячу червінців.

І ось князь