Вибрана проза - Який Церетелі
Отак вирішивши, я сказав про це батькові. Батько дуже зрадів:
— Твоя воля, синку! У твоєму віці я вже був одружений і мав сім’ю.
Я одразу залишив гімназію і став частіше зустрічатися з Родзевичем. Це багато кого здивувало. Так минуло чотири місяці, але за ті чотири місяці я дізнався незрівнянно більше, ніж за вісім років перебування в гімназії.
Наближався травень. Я попрощався з рідними, Імеретією і вирушив у дорогу. Без життєвого досвіду, з дуже скупими знаннями, нічого не побачивши на своєму віку, я залишив батьківщину в супроводі одного-єдиного слуги; я мав переїхати цілий материк, переплисти море і дістатися до Петербурга, де жив мій брат: він служив у «конвої».
ІІІ
Отож, без найменшого життєвого досвіду, без знання світу, з душею, сповненою лише мріями, я залишив батьківщину наприкінці квітня і помандрував до Росії.
До Орпірі (Марані) довелося їхати верхи. Звідти я продовжував подорож човном, підкорившись волі шаленої Ріоні. В Поті прибув через два дні. Тут, відпочиваючи протягом трьох днів, був присутній на освяченні Поті, опісля піднявся на палубу військового корабля і поплив до Одеси. Людині, яка має намір потрапити безпосередньо в Петербург, було б, звісно, зручніше і безпечніше їхати не морським, а сухопутним шляхом, та мене направили морем з тим розрахунком, щоб я побував у Одесі, де жила вдова Воронцова. Мені звеліли неодмінно зустрітися з нею.
У ті роки в серцях у грузинів жила ще світла пам’ять про Воронцова, і вважалося непристойним, живучи в Росії чи їдучи туди, не побувати в Одесі і не зустрітися з його вдовою. Ось чому мої рідні зобов’язали мене зайти до княгині й передати їй вітання, а на подарунок від них я віз хрест із скульптурним зображенням розп’яття.
I море, і чужі краї уявлялися мені в мріях набагато яскравішими, ніж вони були насправді, і я нічому не дивувався. Переді мною відкривалися щораз нові, незнайомі мені картини: я не помічав, як пролітали дні й ночі. Моя поетична уява за цей час надзвичайно збагатилася розмаїтими барвами і враженнями; сп’янілий від них, я уявляв собі небо і землю, моря і материки схожими на шахівницю, на якій я на власний розсуд пересував і короля, і ферзя.
Хіба я міг тоді думати, що це витвір оманливих ілюзій, породжених недосвідченістю!
Княгиня Воронцова прийняла мене як сина, зі справжньою материнською ласкою. Вона докладно розпитала мене про всіх, а коли я нарешті підніс їй хреста, на обличчі в неї відбилося щире задоволення.
— Виходить, грузини ще пам’ятають нас? Сподіваюся, вони не скоро забудуть мого чоловіка?
— Поки не зникне пам’ять про саму Грузію, буде жити ім’я Воронцова, — пробурмотів я фразу, яку не раз чув удома від старших і яка закарбувалася в моїй пам’яті.
Стара княгиня просльозилася, глянула на мене і, всміхаючись, поцілувала. Хрест, що його підніс я їй, переходив з рук до рук. Гішер, який гості княгині сприйняли за чорний бурштин, подобався їм, але скульптурне зображення розіп’ятого Христа, мабуть, не відповідало їхнім естетичним уподобанням. Княгиня звернулася до однієї з дам зі словами:
— Ми ж не в Італії. Не забувайте, що ці речі виготовляють в Імеретії звичайнісінькі карбувальники. Все це — селяни, вони нічого не бачили й не знають інших зразків, крім плащаниці та церковного образа. Природа Грузії для них усе — і картинна галерея, і школа, бо ж сама природа — захоплююча, казкова. І хіба це не свідчить про те, що, якби не штучні перепони, в них були б свої Рафаелі і свої Мікеланджело? Покійний князь захоплено любив грузинів, з великою повагою ставився до їхнього минулого і вірив у їхнє майбутнє. Він часто, бувало, говорив: «Ця маленька Грузія стане з часом красивим, надійним золотим шитвом на багатобарвній тканині великої Росії. Ми не тільки повинні дати їй можливість вільно розвиватися і при цьому керувати нею і допомагати, не порушуючи віковічних звичаїв».
Більше години розповідала княгиня про грузинів та Грузію. Коли я підійшов до неї попрощатися, вона спитала, всміхнувшись:
— Тепер ви, грузинська молодь, маєте здійснити сподівання мого чоловіка. — Потім вона поцікавилася: — Скільки часу ви плануєте пробути в Одесі?
Коли я відповів, що лише кілька днів, вона запросила мене на завтра до себе на обід.
Вийшовши з палацу, я до вечора оглядав місто, побачив багато цікавого. Але ніщо з побаченого не вразило мене аж надто — ні багатоповерхові будинки, ні просторі вулиці, ні юрби, які весь час снували сюди й туди в якомусь сум’ятті. Вразили мене лише пароплави в порту.
«А які величезні вантажі! І скільки тут цих пароплавів, вони і в гавані ледве вміщаються», — думав я, милуючись грою хвиль.
Наступного дня, коли я вже зібрався до княгині Воронцової, готельний слуга подав мені листа. Лікар Андрієвський писав мені, що княгиня захворіла і нікого сьогодні не приймає. Він просив мене прийти на обід до нього — тим паче, що, за дорученням княгині, він має щось мені передати.
Я не знав адреси лікаря і дуже розгубився, але виявилося, що він прислав по мене свою карету. Я зручно вмостився і поїхав.
Андрієвський, домашній лікар Воронцових, був при дворі своєю людиною. Куди б Воронцов не їхав, Андрієвський незмінно супроводив його. Одружений він був з грузинкою, княжною Туманішвілі. Грузини ставилися до нього з великою пошаною, і він теж симпатизував їм. Мабуть, і за часів Воронцова було немало царських чиновників, які ненавиділи грузинів, але вони не наважувалися відкрито виявляти свої почуття. Адже залежні люди звичайно узгоджують свої думки й бажання з волею своїх повелителів. Прислуговуючи начальству, вони лицемірять і, орієнтуючись на те, звідки повіє вітер, улесливо схиляються то праворуч, то ліворуч. Андрієвський не належав до таких чиновників. Чудовий сім’янин, він жив у Одесі, як, до речі, й скрізь, широко й відкрито. І того дня, коли мене покликали в його дім, там було повно гостей. Після привітань дружина Андрієвського вибачилась переді мною від імені княгині Воронцової і передала мені якийсь довгий паперовий згорток.
— Княгиня доручила передати вам, — сказала вона при цьому. Я взяв згорток: він був
