Вибрана проза - Який Церетелі

— О, якби так...

— Так, синку, не відкривай серця ворожнечі та заздрощам. Ворожнеча і заздрість — приступки тих сходів, що ведуть до пекла. Диявол спочатку тебе нищечком поманить, а тоді раптом штовхне рукою і скине.

Я перехрестився, мати палко поцілувала мене, міцно пригорнула до грудей, перехрестила й пішла, мовивши:

— Спи.

Я був безмежно щасливий. Довго не міг стулити очей, а коли заснув, то вві сні літав у повітрі з янголами і бавився з ними.

Іспити закінчилися. Максимович поїхав. Усі потроху заспокоїлись, а мене перевели до другого класу з першою нагородою. Тепер і товариші, і вчителі почали ставитися до мене зовсім інакше. Я розумів причину цього і старався не осоромитись. Вчився старанно, не знаючи спочинку ні вдень, ні вночі. Коли б до моєї працьовитості й здібностей та ще були добрі вчителі, які вели б мене правильним шляхом, з мене могло б вийти щось пристойне, але лихо крилося в тому, що тогочасна педагогіка стояла на дуже низькому рівні.

Дітей не вчили по-людському, а примушували безліч разів повторювати, як сорок. Учні завчали все напам’ять, але ніхто ніколи не питав їх, чи розуміють вони зміст вивченого.

Був у нас хлопчик-росіянин Волков. Якось йому довелося відповідати урок із закону Божого. Бідолаха, він не вивчив напам’ять того, що було задане, але чудово переповів своїми словами. Вчитель слухав-слухав Волкова і, всміхнувшись, сказав:

— Ти що, по-своєму надумав розповідати?! Може, тобі не подобається, як там написано?

Він розгнівався, вигнав хлопчика і поставив йому незадовільну оцінку. Згодом він знову викликав Волкова, але того разу хлопчик усе визубрив і відповів урок одним духом, хоч майже не розумів того, що говорив. Учитель похвалив:

— Ось так треба вчити! — І рішуче поставив йому хорошу оцінку.

Так навчали тоді геть усі викладачі. Тільки один-єдиний учитель на всю школу, на прізвище Трое, вирізнявся серед них. Він дотримувався методу Максимовича: ми завчали небагато, лише по кілька рядків, але повинні були знати і пояснювати не тільки зміст цілого, а й значення кожного слова зокрема. На його уроках усі однаково — великі й малі — уважно слухали, чути було навіть, як муха пролетить.

Тоді було заведено, та й нині ця звичка залишилася, що вчителі викликали учнів за алфавітом. Отже, учень завжди знає, коли його черга, і готує той урок краще, ніж попередні. Тому він ніколи не засвоює однаково усього предмета.

А на уроках Трое всі і завжди були в повній готовності. Запитуючи одного, він несподівано звертався до іншого:

— Ану продовжуй!

Він також не поділяв уроки на старі й нові і, бувало, зовсім несподівано запитував нас щось із пройденого матеріалу. За кожною лавою стежив один із старших учнів класу: він щодня перевіряв завдання в своїй групі і ставив оцінки. Тих старших учнів у свою чергу перевіряв я і теж ставив оцінки. А крім того, я перевіряв знання деяких учнів із чужих груп і передавав усі виставлені оцінки вчителю. Прийшовши в клас, він переглядав оцінки і сам викликав деяких учнів.

Був у нас у класі такий собі Габашвілі. Йому доводилося ходити до школи пішки з села, і він, звичайно, не встигав до початку занять. Бідолаху ставили за це навколішки в куток, і стояв він там аж до закінчення уроків. Нам рідко щастило бачити, щоб він не вклякав навколішках...

Одного разу Габашвілі затримався в Кутаїсі і ночував у когось з родичів. Йому вдалося роздобути підручники — тоді не тільки книжок для читання, а й підручників видавалося так мало, що на клас припадало по кілька штук, і ми брали їх один в одного, — і він добре вивчив уроки. Прийшов він вчасно, але за звичкою сам став навколішки в кутку. Ніхто на це не звернув навіть уваги. Старший по групі поставив йому гарну оцінку, я перевірив, — з’ясувалося, що оцінка правильна.

Трое, переглядаючи відомості, зупинився на четвірці Габашвілі. Він, певно, здивувався і викликав Габашвілі, але той не сказав ані слова. Вчитель похитав головою і викликав мене.

— Ти поставив цю оцінку? — спитав він.

— Я, — відповідаю.

— За що? Він же нічого не знає!

— Коли я його запитував, він знав.

— Знав? Чому ж це він забув так швидко, за якихось дві хвилини? Ні, тут щось не те! — сказав Трое сердито. — Я дізнаюся, в чому річ, але зараз ніколи. Габашвілі, йди на своє місце і ставай на коліна. І ти, Церетелі, ставай поряд з ним, поки не закінчиться урок. А після уроку я спитаю вас обох.

Ми не боялися Трое — не було такого випадку, щоб він нас карав. Цього разу він, певно, образився, вирішивши, що ми його обдурили.

— Що ти накоїв, клятий? Ти ж знав урок! — пошепки спитав я Габашвілі, коли ми опинилися в кутку.

— Я й зараз знаю,— відповів він крізь сльози.

— Чому ж ти не відповів?

— Не міг! Я не міг відповідати стоячи. Ось уже скільки часу мені доводиться вчитись навколішках. Ось перевір, знаю я чи ні.

І він відповів увесь урок напам’ять.

— А коли підведуся, одразу ж збиваюся.

Учитель помітив, що ми перешіптуємося.

— Про що ви там шепочетеся?

Я вийшов з кутка і розповів йому все. Тоді він викликав Габашвілі, поставив його навколішки і почав ставити запитання. Габашвілі відповідав розумно й докладно. Трое кілька разів повторив свій дослід і так здивувався, що перервав урок і пішов до канцелярії. Хтозна, що він там говорив! Та відтоді ми вже ніколи не бачили Габашвілі на колінах.

Одного разу я не встиг поснідати і тому, щойно закінчився урок і почалась перерва, побіг додому, схопив гарячий мчаді, кинув його в кишеню архалука[15] і поспішив назад з тривожною думкою: тільки б не запізнитися.

Мав бути урок Трое. Він таки встиг зайти до класу на хвилину раніше за мене. Учитель викликав п’ятьох учнів, і ті стояли в ряд перед ним. Коли я сторожко просунув голову в двері, Трое наказав мені:

— Ставай і ти поруч з ними.

Я виконав наказ. Гарячий мчаді обпікав стегно. Я став вовтузитись, помацав корж рукою і застрибав від болю. Вчитель помітив і спитав:

— Що з тобою коїться?

Я не приховував. Витягли з моєї кишені мчаді. Здійнявся регіт, учитель посміхнувсь у вуса, взяв у мене мчаді й