Вибрана проза - Який Церетелі

Чимало таких пригод з мого раннього дитинства спливають у пам’яті, та на цьому я закінчу оповідь про них, щоб не набриднути читачеві.

ІІ

Коли мене привели до гімназії, я зовсім розгубився: ніколи в житті мені не доводилося бачити одразу стільки дітей. Хлопчики старшого віку, затамувавши подих, сиділи за партами, а малюки-новачки купками тулилися до стін. На стінах, куди не кинеш оком, висіли картонні таблиці, на таблицях були написані букви і склади. До кожної групи був приставлений старший, у руках він тримав лозину, і коли хтось з дітей помилявся, старший шмагав його. Групи новачків переходили від стінки до стінки, їм дозволялося сісти за першу парту тоді, коли вони зазубрять усі таблиці.

Так велося новачкам доти, аж поки вони не навчаться читати. Часом це тривало більше року.

Уявіть семи-восьмирічного хлопчика, якого морять голодом з сьомої години ранку до другої дня, і ви зрозумієте, як мучилися нещасні діти. Одних нудило, в інших паморочилось у голові, і вони непритомніли. Та на це ніхто не зважав.

Не встиг я зайти до класу, як мене поставили біля першої таблиці, на якій були намальовані перші букви абетки. Однак я вже гарно володів церковною грамотою, читав і писав загальносвітською мовою і завдяки матері вмів читати російські склади. Тому за один день я обійшов усі чотири стіни. Учитель погладив мене по голівці, похвалив і посадив на лаву поряд зі старшими учнями. Читав я непогано, але, на своє лихо, кепсько розумів російську мову.

В ті часи в усіх школах було запроваджено бляшані жетони, які називалися «марками». Марку тицяли в руку тому, хто скаже хоч слово по-грузинському. На додачу винного били по долоні довгою дерев’яною лінійкою. Кожен учень намагався будь-що тицьнути «марку» товаришеві й ляснути його лінійкою по долоні. Так злощасний жетон переходив із рук до рук. Учень, який не встиг позбутися його до кінця занять, мусив просидіти цілий день у школі без обіду.

Діти, котрі не знали добре російської мови, не наважувалися відповідати ні по-російському, ні по-грузинському.

Ці порядки негативно впливали на школярів: вони привчалися до брехні та лицемірства. Діти намагалися якось обдурити одне одного.

Не минуло й тижня після мого вступу до школи, як одного разу підійшов до мене якийсь хлопчик з ангельським личком і, ласкаво всміхаючись, дружньо спитав про щось по-грузинському. Я, звісно, тією самою мовою відповів йому. Вмить його обличчя прояснішало, і він радісно тицьнув мені «марку». Я взяв «марку», але вдарити себе лінійкою не дозволив.

— Хіба тобі не однаково? Ми ж без свідків, ляснув ти мене чи ні — ніхто про це не дізнається, — просив я його.

Але супротивник хотів неодмінно виконати свій намір:

— Мене ж ляснули! А ти що за цяця?

Я все-таки не давався. Тоді він розсердився, став лаятись і наябедничав учителю. Мене покликали. Я з острахом підійшов до вчителя. Той сердито насупився і сказав:

— Як ти посмів не слухатись? Гадаєш ти у себе вдома?

Я став виправдовуватись, але це не допомогло.

— Гаразд, я тебе напоумлю. — Покликав сторожів і звелів: — Різок!

Почувши ці слова, я кинувся тікати, кров ударила в скроні.

— Тримайте його! Ловіть! — крикнув дітям учитель.

Я метнувся в сусідню кімнату, де був третій клас. Там теж здійнявся галас, але я встиг стрибнути на підвіконня, вибити шибку і вистрибнути надвір. Я побіг додому. Сторожі гналися за мною. Я біг, наче заєць, а вони, погрожуючи, бігли слідом. Я вскочив у дім, здавалося, серце ось-ось розірветься.

Коли батьки дізналися, що зі мною трапилося, вони дуже засмутились і довго мене вмовляли:

— Іди, що вдієш? Хай одшмагають. Не тебе ж одного, всіх шмагають. Потерпи, змирися, звикнеш — і вийде з тебе справжня людина. Так уже в них повелося, цього, певно, не уникнути...

Та я не поступався і прямо сказав матері:

— Якщо ви знову пошлете мене в ту кляту гімназію, я накладу на себе руки.

Батьки злякались і дали мені спокій.

Тиждень я не ходив до гімназії. Тоді директором був Коцебу. Його недавно призначили. Грузинську мову він вивчив, коли ще був начальником повіту, гарно володів нею і дуже любив грузинів. Він побував у нас і докладно розпитав мене, що зі мною сталося. Я розповів усе, як було, все, що я пережив. Він дуже здивувався, похитав головою, приголубив мене й сказав:

— Посилайсь на мене і нікого не бійся. Приходь завтра просто до мене в канцелярію, я сам одведу тебе в клас.

Наступного дня він справді пішов зі мною в клас. Розслідувавши все, він дізнався про існування «марки» і був украй вражений. Він запросив до себе інспектора, наглядача, вчителів і заявив, що «марка» відміняється з сьогоднішнього дня, а ще поставив вимогу, щоб дітей не шмагали без будь-якого приводу. Потім звернувся до мого наставника й мовив:

— На цього хлопчика прошу звернути особливу увагу.

Відтоді злощасну «марку» скасували. Але вижити рукоприкладство було нелегко. Без побоїв якось не могли обійтися. Недаремно казали: «Звичка сильніша за віру». В ті часи по всій Росії була поширена думка, що лозина сприяє розвиткові розуму. Природно, що і в гімназіях різкам відводилося перше місце.

Не минало й дня, щоб звідкись не лунав розпачливий дитячий зойк або плач. В жодній роті, мабуть, не витрачалося стільки різок, скільки в кожному з наших класів. Сторожі привозили їх возами, щоденно поновлюючи запаси. Від директора і до сторожа — всі мали право бити учнів. Ніхто не цікавився, за що і чому шмагають. Хто знає, скільки дітей захворіло через це, скільки їх було назавжди скалічено фізично й морально. Незрідка траплялося так, що різні начальники шмагали одного хлопчика тричі або й чотири рази на день.

Я на все життя запам’ятав такий випадок. Був у нас один учень, росіянин, на прізвище Крижанівський, дуже гарний хлопчик в усіх відношеннях, але надто непосидючий, неспокійної вдачі. Якось він на півгодини запізнився в клас, і директор наказав відшмагати його. А що він того дня не приготував якийсь урок, то вчитель теж наказав його відшмагати. Після занять його ще раз відшмагали на вимогу наглядача:

— Кажуть, ти вдарив каменем сусідського хлопчика. Його батьки поскаржилися на тебе.

Однак біда Крижанівського