Вибрана проза - Який Церетелі

гілку, зненацька промахнувся, сокира глибоко розсікла щиколотку. Мені було не так боляче, як страшно: «Раптом розгніваються». Я назбирав павутиння, щільно затоптав ним рану, зверху поклав вати і міцно перев’язав ногу. Мені не хотілося, щоб хтось дізнався про цю пригоду. Та вночі, коли я заснув, пов’язка зсунулась, і потекла кров, ціла калюжа. Зрозуміло, всі дізналися, заходилися лікувати мене, але рана не гоїлась, може, з півроку. Нарешті я вичуняв. Однак нога не згиналася в коліні, я трохи накульгував. Мене довго лікували, але нічого не допомагало. Саме тоді мого батька призначили в Кутаїсі членом дворянської комісії. Мати порадила йому взяти мене з собою і показати кутаїським лікарям. Мене посадили в жіноче сідло, бо я не міг зігнути чи розігнути ногу; я «по-дамському» перекинув хвору ногу через луку, і ми рушили. Від нас до Кутаїсі два дні їзди. В дорозі моя нога мимоволі весь час терлася об сідло, зв’язки розправились, і в Кутаїсі я приїхав зовсім здоровий — так що не знадобилися ні лікарі, ні ліки.

Мені виповнилося вісім років, коли я з волі батька попрощався з селом і переїхав до Кутаїсі. Так закінчилася рання пора мого дитинства — пора щаслива, незабутня, плідна. Відтоді починалася нова смуга — болісна, сумна: вона зламала мене й завдала багато страждань. Перш ніж почати розповідь про цей другий період життя, я ще раз повернуся до нашого села й згадаю кілька найхарактерніших випадків...

Я вже говорив, що нас виховували по-спартанському. І справді: ми дорослішали й відчували наслідки такого виховання. Часом здавалося, що нам дають більше волі і вже менше піклуються про нас, ніж піклувалися, коли ми були маленькі.

Мені не раз випадало ночувати разом з іншими на березі Гонджурі наприкінці весни, в час, коли риба, залишивши свої зимовища, косяками піднімається вгору по великих річках і запливає метати ікру в маленькі річечки, що впадають у велику.

Частенько доводилося спати біля верші та іншої рибальської снасті, і ніхто нам не забороняв, не попереджав, що це погано чи небезпечно для здоров’я. Хлоп’ята по черзі розповідали казки, складали вірші, загадували загадки, перемовлялися прислів’ями, щоб не заснути. Ось чому нас так тягло в ті місця.

Дорослі не надто цікавилися й тим, що ми їмо та п’ємо. Іноді ми наїдалися досхочу, іноді жили надголодь, то так, то сяк...

Бувало, нас розкішно одягнуть, а іноді ми задовольнялися простим вбранням. Часом ми тонули в перинах, та бувало, що на нас чекали й голі дошки.

Сталості в нашому побуті не було. Ніхто не прагнув того, щоб раз і назавжди встановлений порядок не порушувався. Ми однаково легко могли сприйняти і погане, й приємне. Все це нас мало обходило, і дорослі не турбувалися. Та одне лишалось незмінним: нам не дозволялося робити чогось непристойного.

Траплялося, наприклад, що хтось із нас сильно заб’є голову, тоді дорослі казали:

— Ой, сором який! Великий хлопчик, а голову берегти не вмієш.

І після такого байдужого напучення відправляли геть. Нам не прощали і неодмінно карали за найменшу несправедливість навіть тоді, коли хтось давав товаришеві щигля.

Одного разу я почув якісь дивні звуки, що долинали з пекарні. Я підбіг до дверей і одержав від пекаря гаряче торнеулі[13].

Виявляється, трохи раніше за мене до тих самих дверей підходила наша бура свиня, і, порохкуючи, ждала, чи не перепаде їй чогось, але ніхто не звернув на неї уваги!

Побачивши в моїх руках хліб, свиня з вереском побігла до мене. Я кинувся навтьоки, а вона за мною. Раптом я спіткнувся об камінь і впав. Свиня вихопила у мене з руки торнеулі. Плачучи, я побіг до матері. Мати вислухала мою скаргу, нахнюпилась і мовила:

— І ти ще хвалишся своєю ганьбою, Нацаркекія[14] такий! Дідусь твій схопив за вухо вепра, а ти не можеш одбитися від звичайнісінької свійської тварини! Взяв би палицю і вдарив її по голові. Ти ж не маленький: у липні виповнилося шість років.

Мені було дуже соромно. Я забув і про хліб, і про образу. Цілий день почувався ні в тих, ні в сих, тим паче, що хлопчики й дівчатка глузували з мене. Проходячи, вони шепотіли, наче самі до себе:

— Свині злякався, свиня збила з ніг.

Ці кпини та образи спонукали мене наступного дня взяти в одну руку мчаді, в другу — палицю і зумисне прогулюватися біля вчорашнього ворога.

Підбадьорена перемогою свиня підбігла до мене, але я, як і належить чоловікові, вчинив опір — ударив її палицею по голові.

Ворог мій, мабуть, не чекав опору. Свиня заклякла, грізно зарохкала, та коли я вдарив її вдруге і втретє, визнала свою поразку і кинулася навтьоки. Тоді я, набравшись хоробрості, перейшов у наступ. Свиня від мене — я за нею. Вона верещить, а я кричу переможно:

— Не втечеш від мене, боягузлива ненажеро!

Справді, в ту хвилину я почувався на місці дідуся: свиня кілька разів оббігла службові приміщення і панський дім, але я невідступно переслідував її, поки вона не сховалася в свинарнику.

Не думайте, що мною керували злість чи почуття помсти. Я вступив у бійку, бо хотів довести всім, що вже не боюся свині.

Після тієї важливої перемоги я так посмілішав, що досить було мені взяти палицю в руки — і я забував, що таке страх.

Героїчні казки, поеми і пригоди хоробрих витязів поступово так захопили мене, що я став вважати себе ­героєм.

Якось заліз на невеличке дерево, яке уявлялося мені казковою тополею, і став оглядати околиці: мені захотілося обдивитися згори палаци царів Сходу і Заходу, — але раптом я зірвався і з тріском упав на землю. Я боляче вдарився спиною й одразу переконався, який я «герой».

Дивина. Подібні невдачі на якийсь час приводили мене до тями, але згодом я знову мріяв і перевтілювався, і щось мені ввижалося, як справжньому Нацаркекія.

Одного разу ми грали в зайця. Ті, хто мали дзвінкий голос і вміли гавкати, були гончаками, ті, хто прудко бігали, — хортами. Неповороткі ставали мисливцями і ловцями. Роль зайця ми всі виконували по черзі.

Хоча тоді я цілком уже годився на роль гончака, однак мені разом з іншими хлоп’ятами випало бігати серед хортів. Заєць сховався, мисливці пустили гончаків, ті розбіглися навсібіч, ловці почали галасувати. Натхненні вигуками, гончаки вдали, нібито почули зайця, натрапили на його слід — і загавкали. Десять, п’ятнадцять хлопчиків оглушливо гавкали на весь голос. Хорти