Вибрана проза - Який Церетелі

Усі, хто були ним незадоволені, поскаржились інспектору, і той вирішив відшмагати його ще раз.

Інспектор був надто суворий, усі до смерті боялись його. Крижанівський не зніс тортур і кинувся в Ріоні. Він, звичайно, втопився б, якби поблизу не опинився один з учнів, мегрел, чудовий плавець.

Ну, а ляпасам і запотиличникам не було й ліку. Лихо тому, в кого було густе, хвилясте волосся!

Одного з учнів, Чачіашвілі, природа наділила великими вухами. Якось озвірілий наглядач надірвав йому вухо до половини. Вухо напухло і лише через кілька днів почало гоїтися. Та кого це турбувало — гоїлось воно чи ні! Його знову скубли за вухо і знову надривали. Зрештою хлопчик кинув таки школу.

Учня, на прізвище Клдіашвілі, той самий наглядач так сильно вдарив лінійкою по чолу, що пошкодив кістку. Кров юшила з рани. Хлопчик знепритомнів, його віднесли додому. Та на цей випадок ніхто не звернув уваги. І таких історій не злічити.

З Божої ласки я уникнув таких страждань — побили мене лише один раз, але й того було досить, щоб у душі лишилася рана на все життя.

Учитель не злюбив мене відтоді, коли директор особисто привів мене в клас. Він, звичайно, жорстоко розправився б зі мною, аби тільки мав для того привід. Одного разу хтось із учнів приніс у клас хачапурі і запропонував розіграти його в лотерею, до того ж квиток коштував одну копійку. Всі підписалися. Я теж не втримався і підписавсь. Учитель застав нас за цим заняттям і розгнівався: як це ми посміли влаштовувати лотерею! Він узяв у руку дуже велику лінійку і став викликати поодинці всіх, хто підписався.

— Покажи мені руку, якою ти підписувався, — казав він і щосили бив по руці.

— Ну що, будеш іще раз підписуватися? — додавав він глузливо.

Я підійшов до нього останній, бо в журналі записано всіх за алфавітом, а моє прізвище на Ц. Я знав уже на той час байки Саби Орбеліані й згадав хитрощі, до яких удався одуд, щоб порятуватись від лисиці. Наступним мав бути урок каліграфії. «Якщо в мене болітиме права рука, — подумав я, — погано напишу урок», — і вирішив пожертвувати лівою рукою. Вчитель, звісно, сказав мені те саме, що говорив іншим:

— Покажи-но руку, яка согрішила.

Я подав ліву руку. Він спочатку вдарив по ній, а потім удав, ніби сумнівається в моїй щирості.

— Не може бути, щоб ти підписався лівою рукою.

Я зізнався в брехні, він ударив мене й по правій і відпустив.

Звичайно, було боляче, але мене мучила думка, що я помилився, одержавши «дві лінійки». Я плакав, рука в мене тремтіла, звісно, годі було й думати, щоб написати чисто урок. Переглядаючи наші зошити, вчитель мою роботу забракував — і мені знову дісталося.

— Пиши чистіше!

До кінця уроку я дістав ще чотири удари лінійкою.

Я ніяк не міг оговтатися після того дня. Не міг викинути з серця те, що випало на мою долю в той день. У мене зіпсувався почерк — і відтоді я пишу нерозбірливо. Ви здивуєтеся, коли глянете на мої рукописи, — частина написана розбірливим почерком, а в деяких місцях не­зрозумілі карлючки. Ці кривулі з’являються в мене завжди, коли я несамохіть згадую пережиті тоді страждання. Випадок цей такий незначний, що про нього, мабуть, не варто б і згадувати, — я переповів задля того, щоб батьки і вчителі пам’ятали, як шкідливо поводитися жорстоко з маленькими дітьми і до яких наслідків це може призвести…

До директора дійшла чутка, що мене били, і він суворо зауважив учителю. Тоді той образився так, наче перед ним була не людина, а пеньок. А я і далі учився з повною віддачею сил. Інколи мені допомагали інші школярі, частіше я справлявся самостійно. Я старався виконувати все якнайкраще, навчався і вдень, і вночі, і не тільки не відставав од товаришів, а й випередив їх.

Надійшов час іспитів. Прокотилася чутка, що до нас приїде помічник попечителя Максимович. Казали, нібито він сам екзаменуватиме учнів. Розповідали легенди про його жорстокість і невитриманість. Усі тремтіли від страху — і учні, і вчителі.

Максимович, приїхавши, одразу ж віддав розпорядження: оскільки він не в змозі перевірити всіх, виділити по три учні від кожного класу — кращого за успішністю, середнього і найслабшого. Проекзаменувавши їх, він матиме враження про гімназію і дасть відповідну оцінку.

Екзамени пройшли погано. Перелякані учні втратили пам’ять. Спочатку Максимович запитував тих учнів, яких представило йому начальство. Коли вони відповідали погано, він звертався до всього класу. А коли й увесь клас мовчав, — залучав учителя, і той мусив іще раз пояснити урок. Траплялося, що і вчитель спотикався. Відтак брався пояснювати сам екзаменатор і примушував учнів повторювати. Цей «метод» був нововведенням самого Максимовича.

Тоді вчився в гімназії чудовий, усім відомий юнак — Віссаріон Гогоберідзе. І класні наставники, і вчителі ставились до нього з великою пошаною. На нього покладалися всі надії: «Коли судилося комусь врятувати й прославити гімназію, то це, звичайно, Віссаріонові Гогоберідзе».

Сподівання їхні справдилися, але не зовсім так, як вони розраховували. «Віссаріон тримався по-молодецькому, — розповідали потім, — але і його вимучив помічник попечителя». Так чи інак, а якби не Віссаріон, Максимович не примирився б з Кутаїською гімназією та її викладачами.

У середніх класах теж було кілька учнів, які розумно відповідали на запитання. Нарешті черга дійшла до молодших.

Настав судний день (так усі ми називали екзамени Максимовича), і з-поміж нас відібрали трьох хлопчаків і кинули в «геєну вогненну». Третім, тобто останнім, послали мене. А я йшов, ніби на розвагу, бо знав, що коли мене послали як найслабшого учня, то й довго не питатимуть і не звернуть на мене особливої уваги.

Спочатку учні трималися досить хоробро.

Спитали щось з вивченого напам’ять, і вони відповіли без запинки. Та коли треба було пояснити зміст, збилися. Дивно, але запитання помічника попечителя чомусь нагадали мені дитячі ігри, якими ми розважались у нашому палаці: «зіскочив чернець», «ачаті» та інші. Все це видалося мені дуже дивним. «Хіба можна в гімназії займатися такими дрібницями?» — подумав я. Але згадав свою домівку, матір — і ожив, ніби справді опинився вдома. Тому, коли мої товариші двічі-тричі помилилися, я несхвально похитав головою. Максимович помітив це і нагримав на мене:

— Ти чого головою мотаєш, як той шолудивий кінь?

Я злякався і від переляку стояв, ніби язика