Вибрана проза - Який Церетелі

— Мабуть, його мухи турбують, і він боїться відмахнутися…

— Які там мухи, — озвався Максимович і невдоволено звернувся до вчителя: — І хто йому сказав, що не можна ворушити рукою, коли потрібно. Заборонено лише розмахувати руками без потреби. Ні, тут, видно, не в цьому річ…

Він підкликав мене до столу й сказав:

— Я помітив, як ти похитав головою, коли вони помилялися, хіба не так? Скажи, не бійся!

— Та я ненароком…

— У чому вони помилялися?

— Вони сказали, що верблюди літають, — мабуть вони ніколи не бачили верблюда.

— А ти де його бачив?

— Торік татари пройшли по майдану з верблюдами. Верблюди ледве плентались.

— Звідки ти, хлопче, знаєш, що верблюди не літають?

— У них нема крил.

— Виходить, той, у кого нема крил, не може літати? Виходить, і людина не може літати?

— Авжеж, не може.

— А ти не чув, що в давнину літали?

— Так, у давнину траплялося. Енок та Ілля. Але вони знялися в небо на гарбі — бо така була Божа воля.

Екзаменатор витріщився на мене й спитав:

— Хто тобі це сказав?

— Мама.

— А як же відьми — в них нема крил, а вони однак літають?

— Відьми не літають!

— Як це? Якби відьми не літали, хіба вони встигали б усюди з такою швидкістю?

— Відьми на вовках їздять…

Максимович засміявся й погладив мене по голівці. Він підбадьорився і продовжував ставити мені запитання. А я посмілішав, помітивши, що він не гнівається.

Потім він став мене екзаменувати і наказав проказати напам’ять молитви.

Я проказав, і проказав гарно.

— А зміст розумієш? — спитав він.

— Звичайно, розумію!

— Можеш перекласти ці молитви грузинською мовою?

— Навіщо їх перекладати? Я грузинською мовою ще краще їх знаю.

— А де ти вивчив?

— Удома.

— Може, і російську мову ти вивчив удома?

— Ні, тут.

Він обернувся до вчителя й спитав:

— Ви не помилилися, назвавши цього хлопчика серед найслабших?

— Ні, ваше превосходительство. По-перше, він маленький. По-друге, він тільки недавно поступив до нас, і я поки що не звертав на нього уваги, не питав і не задавав уроків: думав, нехай звикає! — відповів блідий учитель.

— Як же ти вчився, коли тебе не запитували?

— Я ж був у класі, коли запитували інших учнів і пояснювали їм уроки. А я слухав.

Почувши таке, Максимович звернувся до моїх товаришів:

— Бачите. Якби ви старалися, то й ви навчилися б. З усього видно, що вчитель усе прекрасно пояснює вам.

Він потис руку вчителю і подякував йому. Поцілувавши мене в лоб, він вийшов з класу. Урок закінчився. Наче на крилах примчав я додому. Я сп’янів від радості й погано розумів, що зі мною відбувається. Коли увійшов до кімнати, в нас були гості, і батько зустрів мене вигуком:

— Ну як, мій малий?

Я розповів про все, що зі мною сталося.

— А я наперед знав це! — вигукнув батько. — Немарно кажуть: кожне лоша вдається в свою породу. Мене віддали дитиною в монастир у науку до Петра-архімандрита, і вчився я краще, ніж інші... За два-три роки я опанував те, на що іншим потрібно було з десяток літ; граматика, арифметика, історія, географія тощо. Гуси завадили мені довчитися — все ґелґочуть та й ґелґочуть, не витримав. А якби ще потерпів, то подолав би й арістотелівські категорії та логіку. І ти, синку, ти — нащадок шляхетного роду, повинен знати більше й краще, не рівнятися на якихось там нікчем.

Повчання гостей були схожі на батькові. Матір сиділа збоку, похиливши голову, — вона мене наче й не помітила, наче моя розповідь її зовсім не обходила.

Увечері, коли я ліг спати, матір підійшла до мене й приклала долоню мені до лоба. Потім сіла на ліжко.

Я подумав: «От лихо, я, либонь, захворів, і вона здогадалася. Бо ж ніколи просто так до мене не підсідала...»

Я вже казав, а зараз повторю, що моя мати мала дивну рису: вона цілувала нас, дітей, тільки прощаючись, коли ми кудись їхали або коли поверталися після тривалої розлуки додому, але й тоді цілувала стримано, ніби щось заважало їй. Я дивувався цьому і не знаходив пояснень. Цю рису вона зберігала упродовж усього свого життя. Так само трималася і з онуками. Пам’ятаю, в мене була вже своя сім’я, і я застав її якось, коли вона, нахилившись над ліжечком мого маленького сина, тихенько — щоб не розбудити — цілувала його й пестила. Тоді в мене промайнула думка, вірніше здогад, що вона, певно, і нас голубила потай.

«Хто ж заважав їй робити це не криючись?» — подумають інші. Ні, вона вважала, — як одного разу обмовилась у бесіді, — що надмір ласки псує дітей, і коли їх часто цілувати, то ніжність втрачає в їхніх очах ціну. Не знаю, чи вірні ці міркування взагалі, але я їх відчув на собі: її поцілунки мені завжди здавалися найвищим блаженством.

Того вечора мене схвилювало, що вона сіла біля мене й ласкаво спитала:

— Ти помолився?

— Звичайно!

— А вранці, перед уроками, ти не забув прочитати акафіст?

— Як же я міг забути! До того ж я йшов на іспит.

— Ось тому й порятував тебе Бог, і ти одержав перемогу. Без Бога нічого не досягнеш, — хоч знаєш урок, хоч не знаєш. А тому, щó сказав сьогодні тобі батько, ти не вір, він завжди так жартує.

— Що він сказав?

— Соромно, коли інші будуть кращі за тебе. Поміркуй сам, яке тобі може бути зло від того, що й інші, як і ти, будуть хороші. Соромно, коли ти сам поганий, коли ти не стараєшся вчитись. А випереджати інших зовсім нема потреби. Треба домагатися доброго для себе, а коли й інші будуть такі ж, як ти, чи навіть кращі, хіба ти від того щось утратиш? Навпаки, ти повинен радіти, що й вони пристойні! Ось сьогодні ти щасливий, що вдало витримав іспит, а твої товариші бозна-які пригнічені.

— Вони плакали, мамо!

— Хіба тобі не шкода було їх?

— Чому ж не шкода, я сам, дивлячись на них, мало не заплакав.

— А якби і вони витримали іспит так добре, як і ти, хіба тобі