Вибрана проза - Який Церетелі

— Ваш адат? У цих краях?

— У місті... Я служив у караван-сараї в Геург-аги. Там усі так одягаються.

— А чого ти шапку набакир надів, так вона тільки півголови прикриває, чим же завинила друга половина?

— Це, звольте побачити, — анчісхатурі...

— А горошини на Паску теж «анчісхатурі»? Нащо тобі чобітки з вузьким носком і підборами такими височенними, немов ходулі? Хочеш небо й землю обдурити, хизуватися тим, що ти вищий, ніж є?

— Це теж відповідає адату, князю-джан.

— Адату! Гм! Адат, може, велить і жінку бити? Тому ти і вдарив її?

— Яку жінку? Я дружину свою вдарив.

Слухаючи ту розмову, слуги дивувалися, хитали головами і посміхались. Спочатку панові все це здавалося кумедним, але зрештою фамільярність хлопця його обурила так, що він гукнув слугам:

— Візьміть цього негідника! Скиньте з нього шапку, стягніть чоху, зірвіть чортів пасок, роззуйте і прив’яжіть до дерева.

Слуги досить швидко й старанно виконали панів наказ. Потім пан звелів покликати з дівочої покоївок і служниць і наказав їм по черзі підходити до хлопця й говорити:

— Тьху, ганьба на твою голову за те, що ти вдарив жінку!

По закінченні церемонії батько наказав зв’язати парубка і переправити на протилежний берег річки, а там, розв’язавши, дати йому стусана й прогнати геть.

Ця пригода дуже засмутила матір; дізнавшись про все, що сталося, вона дорікала:

— Хіба можна так ганьбити людину? Звичайно, він дурень, але хіба так учать розуму!

— Що мені до того, дурний він чи розумний! Покарав я його в науку іншим, щоб не кортіло...

Такою була сім’я, в яку я повернувся, залишивши село.

Попервах я дуже сумував і нудьгував у палаці.

Мати це помітила, оточила мене ровесниками і дала мені повну волю. Цілісінький день я гасав з товаришами по луках; додому нас кликали тільки обідати.

Я вже казав, що моя матір була дуже працьовитою. Вона за день і не присяде, бувало, стежила за господарством і тільки ввечері кликала нас до себе.

Палахкотів камін. Ми вмощувалися на розісланій перед каміном шкурі дикої кози, кругом сідали дворові діти і розказували казки.

Коли казки набридали, ми складали вірші або загадували загадки, і так плинув час до вечері. Мати сиділа біля нас на тахті, підібгавши ноги, з книжкою в руках і непомітно стежила, щоб у мову дворових дітей не вкралося непристойне слово.

Серед моїх ровесників був один хлопчик, пустотливий і кмітливий, але дуже неуважний, ніби позбавлений пам’яті, коли справа доходила до навчання.

Матір вчила з нами молитви, примушувала завчати їх напам’ять, а він раптом губився, безпорадно витріщував очі й не міг повторити жодного слова.

— Як же так, — дивувалася мати, — майстер на всі руки, а запам’ятати нічого не можеш! Склади отак три пальці, — повчала вона, — піднеси до лоба і скажи: «В ім’я отця». Тепер до живота. Скажи: «...і сина». Тепер до правого плеча: «...і святого духа». Тепер до лівого: «Амінь».

Хлопчик повторював за нею молитву, як папуга, але одразу ж забував. Мати переконалася зрештою, що пуття з нього не буде, і махнула на нього рукою.

Та одного разу, коли всі ми зібралися біля каміна, вона все ж сказала йому, ніби жартуючи:

— Петре був лисий, — показала на чоло і примусила прикласти до чола три пальці.

— Борода — ось така, — і хлопчик опустив складені пальці до живота.

— А вуса — звідси і сюди. — І хлопчик переніс руку з правого плеча на ліве.

Ми, звичайно, досить точно й яскраво уявили собі такого лисого старого Петре з довжелезними вусами і бородою і, сміючись, стали повторювати ці слова. В результаті хлопчик з поганою пам’яттю навчився хреститись, а наступного дня вивчив напам’ять «В ім’я отця і сина». Радості нашій не було меж. Мама теж зраділа і спитала мене:

— Ти, здається, ще не вмієш читати молитви?

— Чому ж не вмію? Навчився в селі, мені там не дозволяли лягти спати, поки я не прокажу молитву.

І я прочитав напам’ять:

Ляжу я спати,

Перехрещуся,

Дев’ять Ікон, дев’ять янголів

Схиляться наді мною!..

Христа милість на мені розіп’ятого,

Не зашкодить мені диявол!

— Гарна молитва, — сказала мати, — але все-таки сільська. У нас зовсім інші молитви, їх склали святі отці, доведеться тобі їх вивчити.

Я, зрозуміло, не сперечався і за місяць вивчив «Вірую», «Помилуй мя», «Отче наш», «Святий Боже» та інші. Мені так сподобалося завчати молитви, що захотілося навчитись і писати. Однак матір сказала:

— Ти поки що дурненький, читання й письма ще не здолаєш. Коли порозумнішаєш і гарно поводитимешся, я навчу тебе грамоті, а зараз ти ще не гідний цього.

Після такої відповіді, звісно, бажання вчитися ще дужче розгорілося в мені. Я вельми старався порозумнішати і, як брати і сестри, бути гідним навчатися грамоті.

Я заздрив їм, що вони вміють читати. Та настав і мій час.

Якось мій брат, лише на кілька років старший за мене, прислуговуючи священику під час богослужіння, прекрасно прочитав «Апостола». Після закінчення служби всі, малі й дорослі, захоплювались ним і розхвалювали. Мене гризли заздрощі й образи.

Хтось із селян спитав:

— Коли ж ти читатимеш?

Інший відповів йому замість мене:

— В ніколишню неділю!

Я здогадався, що з мене кепкують, і, ображений, причепився в той день до старшої сестри, прохаючи її, щоб навчила мене читати. Вона сказала: «Дивись, щоб не дізналася мати», — і почала крадькома вчити мене. Я дуже швидко подужав абетку і почав читати по складах.

— Якщо ти так старанно вчитимешся, я навчу тебе «Апостола» і влаштую так, щоб ти прочитав у церкві, — заохотила сестра. — Мати здивується і похвалить...

Сподіваючись на успіх, я дні й ночі тільки й думав про це. Хіба міг я здогадатися, що все це підлаштувала сама мати, аби заохотити мене до читання. Завдяки її далекоглядності я дуже захопився книжками: не минуло й року, як я почав допомагати священикові під час богослужіння.

Матір нас не пестувала. «Надмірна ніжність псує дітей», — казала вона. І справді, хоч вона нас ніколи й пальцем не торкнула, ми все-таки дуже побоювались її. Вона не прощала нам жодної провини. І її покарання були завжди якісь незвичайні, своєрідні. Скажімо, одним із них була заборона читати.

— Хто завинив,