Вибрана проза - Який Церетелі

Брат схвалив моє рішення й сказав:

— Я сьогодні ж після огляду відведу тебе до нашого командира Петра Багратіоні, він порадить, як бути.

Десь біля другої брат зайшов до мене, і ми пішли до Багратіоні.

Господар дому привітав мене по-грузинському, а помітивши моє здивування, засміявся:

— Ти що, не вважаєш мене грузином? Правда, я давно живу в Росії і дещо забув, але по-грузинському я розмовляю краще за тебе. Ти ж імеретинець і вживаєш імеретинські слівця, а я говорив чистою грузинською мовою. Я вчився у Тифлісі в дворянській гімназії разом із Тато Бараташвілі, отим самим, що став потім поетом. Власне кажучи, через нього я й потрапив до Росії і вступив у корпус: не можна знущатися з вельмож у віршах! Він захопив і нас, своїх друзів: він писав, а ми розповсюджували ті вірші. Прийде, бувало, до нас у школу листоноша, ми юрбою біля нього товчемося, швидко й непомітно відкриваємо його сумку і всовуємо до тих листів, що лежать там, і наші віршовані послання. Як міг листоноша здогадатися, побачивши ті послання, хто їх туди поклав? Він розносив їх за адресами. І раптом зчинився скандал на весь Тифліс. Почалося слідство. Врешті-решт, нас упіймали, і Бараташвілі, замість гонорару, всипали двадцять п’ять різок. Нам теж випало по стільки ж, але я втік, кинув гімназію, а потім мене послали в корпус. Ось відтоді й служу тут...

Багратіоні, розвеселившись, розповів нам ще про багато пригод із свого життя в Грузії...

Дружина, побачивши його в такому доброму гуморі, спитала:

— Чого це ти такий веселий? Мабуть, огляд добре пройшов?

— Чудово, — відповів Багратіоні, всміхаючись. — Государ імператор тричі благоволив висловити мені свою вдячність. Мене особливо тішить те, що цим я зобов’язаний грузинам...

— Чому?

— Грузини всі були гарні сьогодні, але особливо відзначились Абашидзе, Амілахварі, Андронікашвілі та ще Георгій Накашидзе. Всі ми знаємо, який він вершник! Товариші насміхалися з нього, а він сьогодні всіх здивував. Порівнявшись з останньою перепоною, він мав стрибнути слідом за іншими, але кінь раптом зупинився як укопаний — і бар’єр він узяв сам, уже без коня.

— Ой!

— Уяви собі, перевернувся в повітрі і, як кіт, став на ноги, навіть не впав. Глядачі подумали, що він зробив це зумисне, і нагородили його оплесками. Імператор наказав сфотографувати Накашидзе верхи на коні й почепити його портрет у галереї палацу.

— Дивина! Хто б міг подумати, що наші грузини стануть такими вершниками?! Пам’ятаєш, як вони спочатку падали раз за разом?

— Усе на світі має свої межі, крім грузинської хоробрості й здатності грузинів до верхової їзди!

— У давнину грузини славилися на весь світ мистецтвом їзди. У нинішніх грузинів цей спадковий талант лишився в крові, та коли настали інші часи і їзда верхи втратила своє завдання, грузини припинили тренування і вибули з лав. А тепер справи склалися ось так: і татари, і черкеси, і козаки, прибувши сюди, одразу ж зарекомендували себе чудовими вершниками, а потім, скільки не тренувалися, не досягли успіху. А грузини, повчившись, лишили їх далеко позаду. Ось у татарському загоні був знаменитий вершник Асрі-бек, але сьогодні багато хто з грузинів їздить краще. Поміркуйте самі, навіть він, — Багратіоні показав на брата, — не поступається йому? А ти гарний вершник? — звернувся він до мене.

— Не дуже, — всміхнувшись, відповів я.

— Чому?

— Я не захоплювався кіньми, а більше сидів за книжкою.

— Твій брат сказав мені, що ти вчився в гімназії. Чому ж ти не хочеш вступити до університету?

— Мене цікавить тільки військова служба.

— Хочеш служити разом з братом?

— Ні!.. В конвої я служити не буду!..

І тоді брат розповів йому про мою заповітну мрію, і Багратіоні звелів мені прийти до нього наступного дня,

Цього разу я застав його в кабінеті самого. Він проглядав словник Чубінашвілі. Посадивши мене поруч себе, сказав:

— Я не хотів учора при всіх розпитувати: чому ти не хочеш вступити до мене в конвой і служити разом з братом? Чому ти мовчиш? Скажи відверто, як рідному батькові!

— Я шкодую, що навіть мій брат служить у конвої. Він закінчив майже повний курс гімназії, в конвої місце тим грузинам, які нічого не знають, у них нема іншого шляху. Як подивлюся, то нічому іншому, крім гультяйства, вони тут не навчилися.

Генерал засміявся і поклав мені руку на плече.

— У них багато вільного часу. Хіба в того, хто бажає, нема можливості вчитися?

— Так, але що може зробити одна людина там, де навкруги тільки розважаються. Наслідування — велика сила, воно сприяє розвиткові, але може й занапастити.

— Ого, та ти філософ! Чи не краще тобі вступити до університету і зайнятися наукою? — жартівливо сказав він. — На військовій службі в тебе ніколи не буде досить вільного часу, щоб займатися наукою. Така вже служба. Ось я, наприклад, був ад’ютантом принца Лейхтенберзького, чоловіка Марії Миколаївни. Він великий учений, хімік. Мені здавалося, що я по-справжньому люблю науку, поки був при ньому, а потім забракло вільного часу і я одстав від науки.

— Усе це правильно! Але в мене зовсім інші наміри...

І тоді я відверто й докладно розповів генералові, що навело мене на думку про військову службу.

Вислухавши, він обняв і поцілував мене.

— Боже поможи тобі досягти мети! Я сьогодні ж піду до свого приятеля, князя Шаховського. Він командир стрілецького батальйону, я попрошу його потурбуватися про тебе. Він прийме тебе, як рідний батько, а далі — роби як знаєш...

Багратіоні залишив мене обідати. По обіді він ще багато про що розпитував мене... Коли настав час прощатися, сказав:

— Війська зараз ідуть у Красне Село. Там будуть маневри — і до осені взагалі нічого не пощастить вдіяти. Восени приходь до мене, я зроблю все, що потрібно... А ці два місяці живи, де хочеш!

Отож, оскільки конвой відправлявся у Красне Село, брат одвіз мене в Петербург і познайомив із студентами-грузинами.

Студентство того часу мало зовсім інший характер, такими ж були й студенти-грузини. За той час, що я прожив з ними, мої войовничі наміри швидко зникли,