Вибрана проза - Який Церетелі

— Це моя небога. Вона мені за рідну дочку, я вдочерила її. Дві старші сестрині дочки — від першого покійного чоловіка. А ці троє, дві дівчинки та хлопчик, від другого. Другий її чоловік служив раніше губернським прокурором в Оренбурзі, а тепер переїхав до Москви і призначений директором канцелярії митрополита.

На цей час нагодився й сам господар. Нас познайомили. Він був літератор. Ми чудово порозумілися. Коли траплялося, що я кілька днів не приходив до них, він сам приходив до мене й забирав з собою; здавалося, він жити без мене не може. Так тривало три місяці, і за цей час я став у них своєю людиною. Старша дочка закохалася в мене. Була вона ще неповнолітня.

У ті роки питання любові мало цікавили мене, та коли дівчина звірилась мені, не приховуючи глибокого хвилювання, — в мене серце защеміло. Вона була заручена з тверським губернаторам Кудрявцевим. Родичі чекали лише її повноліття, щоб повінчати їх. Дівчина не кохала свого нареченого, але рідним було незручно ламати слово та й не хотілося втрачати вигідного жениха. Наречена сказала мені, що вона накладе на себе руки першої шлюбної ночі, коли я її не порятую. І тоді я зважився й наступного дня попросив її руки. І мати, й вітчим довго вмовляли мене:

— Заручися з іншою! Бо ж у неї вже є наречений!

Та я затявся, а їх, як я помітив, це не надто засмутило: повінчали нас так швидко, що я не встиг і опам’ятатися.

Наступного дня після весілля до мене зайшов вітчим моєї дружини й сказав:

— Ось тут акції на п’ятдесят тисяч. Правда, від них відрізано купони на десять років наперед, та коли цей термін мине, ці акції знову продаватимуться за номінальною вартістю. Вони належать твоїй дружині — їх подарував їй хрещений батько. Візьми, будь ласка, й напиши мені розписку, що ти повністю одержав увесь посаг твоєї дружини і не маєш до мене жодних претензій...

Недосвідчений на той час у житейських справах, я надто мало значення надавав грошам. Я вірив усьому, і не раз терни уявлялись мені трояндами.

Немає сумніву, що я дав би розписку, якої той домагався, якби свідком розмови не став мій знайомий С. Аб—дзе. Він підказав мені по-грузинському:

— Не гніви Бога, нізащо не давай йому такої розписки. Напиши рівно стільки, скільки він дає тобі насправді.

І я дав розписку лише на п’ятдесят тисяч акцій, які одержав, хоча, як з’ясувалося потім, їхня справжня ціна ледве сягала двадцяти дев’яти тисяч. Однак така розписка не задовольнила мого тестя, і, прощаючись, він узяв з мене слово, що я поїду з дружиною на Кавказ і до них уже ніколи не повернуся.

Наступного дня до нас завітала княгиня Єнікєєва. Я розповів їй про вчорашню пригоду й спитав:

— Чому тесть такий незадоволений мною?

Вона примусила мене присягтися, що я ніколи не прохоплюся жодним словом, а потім довірила мені таємницю:

— Першим чоловіком моєї прийомної дочки був, як я вже вам розповідала, Базилевський, рідний брат отого самого Базилевського, що тепер гонориться своїм багатством. Половина його багатства і золотих копалень належать твоїм дружині та своячці. Та коли помер батько, дружині твоїй було не більше року, а своячка народилася тільки через кілька місяців. І тоді другий брат — саме той, що тепер так розбагатів, знайшов десь оренбурзького прокурора, дав йому мільйон, узяв від нього розписку, а решту майна, що належало обом сестрам, привласнив. Ти неодмінно повинен подати скаргу на Базилевського — нехай поверне твоїй дружині та своячці їхню частку багатства.

Ця історія набула розголосу. Княгиня переселилася до нас, а вітчим збожеволів. Чи справді він збожеволів, чи симулював — не судитиму, бо помер він у божевільні. І ось я, типовий імеретинець, заплутався в нескінченному процесі, який вимагав величезних витрат.

Якийсь Трубецький запропонував мені поступитися претензією за два мільйони:

— Продайте, а там уже моє діло.

Але я не мав права погоджуватися, тим більше, що в справі брала участь і моя своячка. Так чи інакше, я користувався в Москві великим кредитом. Я почав процес і опинився у скрутному становищі, тому що справа закінчилась не так швидко, як я розраховував. Я змушений був залишити Росію і поїхати з сім’єю на батьківщину.

Вести процес я доручив свояку, — своячка на той час вийшла заміж за Золотарьова, — він і повів справу за всіх. Через півроку своячка овдовіла, та не минуло й місяця, як вона знову вийшла заміж за грузинського князя Елізбара Еріставі, тому й справа перейшла до його рук. А справа вже була в Палаті. Окружний суд ми виграли. Палата теж висловилася на нашу користь. Отож нашим супротивникам залишалася тільки касація.

Половина всього майна припадала моїй сім’ї. Та, уявіть собі, що сталося. З’явилися посередники, Елізбар Еріставі домовився з ними за якусь мізерну суму, що дозволялося йому на підставі виданого доручення. Адвокати, яким удалося влаштувати цю умову, одержали за посередництво: Пассовер — сімдесят п’ять тисяч, Потєхін — сто тисяч, грузинський адвокат — В. Мачабелі — тридцять тисяч. А моя сім’я не одержала жодної копійки!

Виявляється, адвокати переконали мою дружину в тому, що Еріставі виграв тільки свою частку і що її чоловік теж міг би виграти, коли б не згаяв часу, а термін той, десять років, мовляв, уже минув!

Про закінчення процесу я дізнався тільки через два місяці й поспішив до сім’ї:

— Чому ти не стежив за справою? Ми програли через тебе! — такими докорами зустріли мене вдома.

Та коли я пояснив, що все це брехня, бо відтоді, як моя дружина передала всі права й доручення сестрі, вона, та сестра, й виступала як спадкоємиця, і вона мусить виділити половину того, що визнав за нею суд, — тільки тоді близькі мої зрозуміли, в чому річ, і схопилися за голови. Але дружина моя не одержала зрештою жодної крихти зі свого посагу. Отож, дружина дісталася мені, а посаг іншим. Я прошу читача вибачити мені, що так докладно розповідаю про домашні справи, бо змушений це зробити: мої вороги та їхні підспівувачі снують плітки, нібито «Акакій узяв за жінкою мільйон посагу і розтринькав його».

А насправді я посагу і в очі не бачив. Цей наклеп дехто й зараз сприймає як щиру правду. Я хочу, щоб правда не була забута після моєї смерті, і тільки тому розповідаю про це.

Тепер повернемося до життя