Вибрана проза - Який Церетелі

— Мені теж такої грози не доводилося бачити!.. Ліси й луки геть розмило... мости знесло, не встояв, кажуть, навіть кам’яний; дороги скрізь затоплені; а наші пастухи опинилися на тому березі! — додав моураві.

— Нічого їм не станеться!.. І там наша земля... Через тиждень вода спаде — гірські річки швидко мілішають.

— Навіть раніше! Але днів два-три прогуляють, ось що негаразд!..

— Хіба вони не знайдуть там собі роботи?

— Воно так, та коли не стояти над душею, самі вони до цього не дотумкають. Я розставив би їх тут з баграми на березі річки й примусив би дерева виловлювати. Так і дрова на зиму припасли б. Просто до воріт їх виносить!..

— І справді, звідки річка несе стільки дерев? Пливе й пливе.

— Мабуть, розмило заготовки в горах, а зливи змивають їх у річку.

— Мабуть, так воно і є... А що, хіба нема інших хлопців?

— Є... Та кожен робить своє діло...

— Ти вже, будь ласка, накажи, щоб дров припасли якомога більше!.. Нам треба чимало випалити вапна, щоб побілити нашу церкву. Панотець Кирило спокою не дає, та й княгиня наполягає: «Треба побілити! Справа це благородна». А річка ж викидає, певно, чисті дрова, і підуть вони теж на чисту справу!..

— Як накажете, шені чиріме!..

Здалеку, з чагарів, показався вершник. Він мчав просто до фортеці. Заал помітив його і вигукнув:

— Моураві! Цей вершник або божевільний, або чорти за ним женуться. Де ж це чувано, без капелюха в такий час!..

Моураві пильно придивився.

— Мабуть, якийсь імеретинець! Імеретинської шапки на розкуйовдженому чубі здалеку не побачиш!

— Імеретинець? А чого б йому до нас мчати?

— Не знаю, ваша милість, але він таки імеретинець та ще дуже вправно тримається в сідлі!

Тим часом вершник під’їхав до річки і, переконавшись, що міст знесла повінь, почав шукати броду. Кілька разів він проїхав берегом річки й повернув коня назад.

— Ось так! Вибачай, дорогий імеретинцю, що міст не підготували! — глузливо мовив Заал і обернувся до моураві: — Це йому не імеретинські струмочки, що ледве крутять крихітні млини! Здається, він так злякався, що й через рік не отямиться...

— Ваша милість, якщо заклинаннями не полікується, в нещасного від страху серце з грудей вискочить! — улесливо підтакнув моураві.

Вершник кілька разів промчав луками на своєму вороному, розігнав його й попрямував до річки.

Кінь і чоловік — обоє поринули у воду, ніби потонули. Через якийсь час кінь випірнув і поплив боком. Вершник тримався за спину коня й скеровував його так, щоб дістатися до берега трохи вище урвища. Вони вже майже випливли, коли хвиля підкотила величезну колоду і вдарила коня. Його повернуло всім тілом і понесло течією. Вершник відпустив вуздечку, й обоє вмить опинилися в чорториї.

— Егей! Хто тут сміливий?! Хутчій на допомогу! Покличте плавців! Рятуйте! — закричав Еріставі.

У вирі кінь зупинився, ніби відмовляючись від боротьби й скоряючись долі. Та він лише відпочивав. Зібравшись на останній силі, підбадьорений закликом вершника, кінь кинувся у бистрину. Бурхливі хвилі кілька разів перекинули його. Вершник уже не сидів на ньому, а, вхопившись за гриву, плив поруч. Довго стежив за ними Еріставі, але, загубивши їх з очей, розпачливо вигукнув:

— Бідолашний!.. Тут, у цьому вирі, ще можна було їх урятувати, а до того страшного водоспаду ніхто й не підступиться!..

Він уже зібрався був іти з балкона, коли на його розпачливий зойк вбігла наполохана Маріам. Чоловік розповів усе і наприкінці додав:

— Там, під водоспадом, певне, й загинули!

Маріам заголосила і в розпачі навіть подряпала собі щоки:

— Горе нещасній його матері! — Вона довго зітхала й нарешті розгорнула псалтир... Звернулася, як зазвичай, до «Канона пристрастей».

На балкон поткнувся моураві й кахикнув.

— Чого тобі, моураві? Ти послав когось на допомогу? — спитав Заал.

— Послав, ваша милість, але плавці злякалися, не наважились сунутися у воду... Надто вже розбурхалася...

— Віднесло?

— Та не дуже далеко... Зразу ж за поворотом і викинуло там, де чорторий...

— Може, винесуть його звідти якось, добре діло зробиш! — втрутилася княгиня.

— Яка ж з нього користь, шені чиріме? А був справді гарний! Батько рідному синові не поступився б за сто золотих!..

— Ти що, збожеволів, моураві? — вигукнув князь. — Як ти говориш про хрещену людину?

— Про яку хрещену людину, ваша милість? Я про коня кажу, а той юнак і не потонув.

— Як не потонув?..— вигукнули обоє.

— Хай мине мене ваш гнів!.. Як пірнув він у хвилі, то виплив так, ніби качка... Тільки бідкається, що коня не зміг порятувати, а сам наче й не киснув у воді... Послав його обсохнути у пекарню!..

— Слава богу! Гарну звістку ти приніс. Щиро радий. Чи не довідався, хто він і чого до нас їхав?

— Мовчить поки що, шені чиріме. Дуже хоче з вами побачитися. Як обсохне, прийде, якщо накажете.

— От і добре! Приведи його до мене!

Моураві вийшов, а Еріставі радо сказав дружині:

— Не з простих, певно! Яка спритність!.. Чула, плавці не наважились у воду сунутися, а цей ніби переступив через бурхливий потік! Щиро кажучи, я і сам не наважився б на таке, якби був молодий!

Маріам усміхнулася й зітхнула.

— Чому ти всміхаєшся? Згадала, мабуть, як я хизувався перед тобою, в Алазані коня загнав? Ех, на все свій час! — зітхнув Заал.

Моураві завів до кімнати молодика. Високий, стрункий, тонкий у талії, широкий у плечах, з відкинутою на спину імеретинською шапкою, з хвилястим волоссям і тоненькою щіточкою вусів на гладенькому обличчі, він був справді-таки привабливий.

Швидко схилившись, — на знак пошани до старшого — він низько вклонився Еріставі.

— Гамарджоба![17] —з гідністю привітав його господар.

— Хай вас усюди супроводить перемога, мій володарю! — відповів гість і знову вклонився.

— Слава Богу, ти живий! Що примусило тебе так ризикувати?

— Чи варто говорити про мої біди, коли вся країна в небезпеці? До того ж я не уявляв, що буде так важко, покладався на кобилу. Не один раз Абхазура запливала в бурхливе море і виносила мене назад, а сьогодні звичайна річка здолала нас! Виходить, така доля! — Він глибоко зітхнув, ковтаючи