Вибрана проза - Який Церетелі

— А що вдієш, Заале? Спробував і я відраяти мого Шалву, — він мені не лише небіж, а й прийомний син, — та Шалва не послухався. Ладен один іти супроти ворога... Але Бог правду любить, і мені до вподоби намір цих юнаків!.. Краще загинути у борні, аніж отак животіти. Коли християнська країна у небезпеці, не личить нам сидіти, згорнувши руки. «Без Божого благословення не здолає нас і ворог». Покладімося на провидіння!

— Так, але не варто випробовувати долю! Вона зрадлива. Вчора ось була негода, а сьогодні, бачиш, який день! Головне — час обрати!

— Кращий час сам для нас не наступить! — запально вигукнув Шалва. — Безнадія і відчай кахетинців можуть перекинутися й на Картлі. Поки цього не сталося, треба допомогти кахетинцям. Як не зуміємо перемогти, хоч загинемо з честю. «Ліпше смерть достойна слави, аніж зганьблене життя!»

— Еге ж, гарно сказано, але й той не дурень, хто говорив: «Береженого Бог береже». Треба нам бути обачливими.

— Обачливість усяка буває! — зауважив Елізбар і задоволено подивився на Шалву.

— Підбурюєш? — образився Заал. — Себе ви можете не жаліти, а країну треба берегти. Спорядити три тисячі вершників і приректи їх на загибель, хто ж тоді зустріне ворога тут, коли він, розлючений, піде просто на нас?.. Своїм свавіллям ми лише роздратуємо царя... Так чи інакше, обачливістю він зумів зберегти Картлі, домігся довір’я шаха, а ми збираємося одним махом звести нанівець усі його старання!

— Горе країні, що зберегла себе в такий спосіб! Кахетія омусульманена; картлійський цар, помазаник Божий Вахтанг, перетворився на обрізаного ІІІахнаваза... Шістдесят юнаків і дівчат, а може, вдвоє більше, щороку віддаємо ми в данину переможцю. Стогін стоїть по всій країні, і як ще можна виміряти наші страждання? Не сьогодні-завтра не стане й Картлі, і її, як і Кахетію, пограбують. Та кахетинці хоч прославилися, пожертвували тілом, але врятували душу. А ми однаково нівечимо й душу свою, й тіло!.. — гарячкував Шалва.

— Він правду каже, — додав Елізбар. — «Небезпечніший від недруга ближній, що обернувся ворогом!» Не вперше шах Аббас поводиться, як лис... Він панькається з Шахнавазом, поки може його використати, а потім витурить геть! Намагається без опору проковтнути спочатку Кахетію, а тоді візьметься й за Картлі. Еге ж, страшний ворог, коли він входить у твій дім під личиною друга!

— Мене воістину дивує ваш задум!.. Сам не зважуся піти на таке безумство й відмовляю своєму зятеві. А вам хай Бог допоможе! Щоб не довелося вам потім шкодувати!

Затягнулася їхня бесіда. Шалва гарячкував і часто закипав у гніві. Заал не раз втрачав терпіння, Елізбар заспокоював обох, як міг. Дійшло до того, що ксанські Еріставі збиралися їхати, не пообідавши... Уже були й повставали, ображені, аж ось розчинилися двері, й зайшла Маріам, високо тримаючи в руках ікону святого Георгія:

— Хай увінчає Господь перемогою ваш християнський намір, і хай передує всім цей святий образ! — виголосила вона й опустила перед ними ікону.

Усі троє здивовано позиркували на неї.

— Мій володарю! — звернулася вона до чоловіка. — Хоч як би високо здіймався світський розум, він не може сягнути до волі Божої!.. Не слід вам суперечити їхньому бажанню, бо воно вирішене на небесах, і звідти подано нам знак!.. Зайди, панотче, і повідай! — покликала Маріам.

Увійшов Кирило й став.

Еріставі з подивом перезирнулися, наче запитували: «В чому річ?»

— Кажи, панотче! — наполягала Маріам.

— Це вони, шені чиріме, я впізнав!..

— Що ти, панотче, торочиш: «...упізнав, упізнав!..» Ну то й що, коли ти впізнав славетних витязів? Чи не нагороду чекаєш за це? — сердито вигукнув Заал.

— Та я ж вам сказав, пане, що то вони!

— Чи ти не збожеволів, панотче? Я й сам їх добре знаю!..

— Ні, пане, я не про те!

— Що з тобою? Як ти не зрозумієш, що це їх він бачив уві сні! — пояснила Маріам.

— Уві сні-і? — здивовано перепитав Заал.

— Еге, ваша милість! — підбадьорився Кирило. І докладно переказав присутнім свій сон...

Здивовані Еріставі слухали його. Коли він розказував, як увійшов у храм і побачив тіла переможених героїв, Заал перебив його:

— Третій, а хто був третій? — спитав він нетерпляче.

— Ось тепер, коли я дивлюся на них, я пригадую й третього... Третій був ваш зять, саме він!..

— Бідзіна Чолокашвілі? А мене ти не бачив?

— Ні, шені чиріме, вас там не було.

— А світловолосий вершник, якого ти не впізнав, мабуть, був він! — мовила Маріам, вказуючи на святого Георгія. — Хай буде з вами його благодать!

Еріставі мовчки дивилися один на одного.

— А тепер що ти скажеш? — порушив мовчанку Елізбар, звертаючись до Заала.

— Хай здійсниться воля твоя! Що я можу сказати! Нам заздалегідь явилось диво... Боже знамення... Вас трьох вистачить для справи! Самі бачите — я зайвий... І я не можу виступити проти волі царя... А коли на заклик панотця Кирила захочуть піти мої піддані, я не заважатиму їм, тим паче, що й не знатиму про це! Панотче Кирило, — всміхнувся він до священика, — сподіваюся, коли ти звернешся до народу і сам з хрестом у руках рушиш уперед, люди підуть за тобою.

— Господи, твоя воля! — перехрестився Кирило, цілуючи ікону.

— Амінь! — повторили всі три Еріставі й теж поцілували ікону. Потім вони якийсь час радилися, вточнювали строки виступу, попереджали один одного про цілковиту таємність. Домовилися про персів не згадувати, а звинуватити у всьому імеретинців, оскільки ті збиралися виступати проти Дадіані. Радощам Еріставі, натхненним розповіддю отця Кирила, не було меж. Розпочалося застілля, гідне арагвських та ксанських Еріставі. Сонце вже хилилося до заходу, коли гості повставали з-за столу й зібралися в дорогу.

А наступного дня імеретинець, якого прислав Чолокашвілі, поклав листа-відповідь за пазуху й переплив Арагві на своїй новій породистій Арабулі. Моураві спостерігав за ним і бурмотів, люто б’ючи себе в груди:

— Згинь ти, клятий... Видурив у пана таку кобилу за якусь шкапу і навіть не подивився на мене на прощання!

Розділ третій

Чимало вельможних дворян мешкало колись у Сацеретло, та не було серед них рівного Бакарові Бакрадзе. Відданістю цареві, вірністю панові, любов’ю до батьківщини він уславив не лише свою сім’ю, а й