Вибрана проза - Який Церетелі

Я залишив Росію і повернувся з сім’єю на батьківщину в дуже неспокійний і непевний час.

Проводилися реформи, яким ми так раділи, але кріпацтво не було ще остаточно знищене.

Усе дуже гарно виглядало на словах, а насправді нікуди не годилося. Скажімо: яке ж то було знищення кріпацтва, коли чиновник тримав у руках поміщика й кріпака, скутих разом ланцюгами, й душив, оббирав обох? Яка користь могла бути від правосуддя, де заборонялася рідна мова, і люди через незнання мови чужої, неодмінно потрапляли в чіпкі лабети всіляких пройдисвітів?

Я все це бачив і не міг співчувати таким реформам. Тоді я й написав вірші: «Адвокат», «Кіт та собака», «З вогню та в полум’я» та інші. Я не бачив жодної групи, до якої можна було б пристати й боротись пліч-о-пліч. Я опинився самотній, з нездійсненними надіями, в якомусь непевному становищі. З одного боку, на мене з гнівом нападали ті, хто були наділені владою, з другого — мною були незадоволені дворяни й князівство, з третього — мені не давали спокою довгі язики студентів («студентством» тоді називали інтелігенцію взагалі). На той час люди так боялися бути самостійними, що рідко траплявся молодий чоловік, котрий не оббріхував би чи не проклинав мене.

Коли когось з молоді запитували:

— Ти бачив це на власні очі? Ти чув це своїми вухами?

Він відверто зізнавався:

— Ні, але всі говорять про це.

І виходило так, що чули майже всі, а свідків не було.

Та хіба юрба обивателів шукає правду? Вона тільки мекає, як отара овець, наслідуючи інших, а чому мекає та про що — сама не відає.

Що й казати, опинився я у важкому становищі! Мені випало відмовитися від власної волі й жити чужим розумом, але я затявся, я не міг зрадити самого себе.

Я відправив сім’ю в село і, залишившись без шматка хліба, голий і бездомний, усе-таки й далі жив по-своєму і стояв на своєму. Моє становище на той час чудово охарактеризував Вісс. Г—дзе.

— З ним не можна боротися, — роздратовано казав він, — у нього нічого не відбереш, бо нічого нема за душею. Йому байдужі холод, голод, безпритульність. Він тільки й знає, що відгавкується та гарчить.

І справді, я тільки й знав, що гарчав та відгавкувався, але ніхто не міг звинуватити мене в тому, що я хоч пальцем поворухнув задля особистих інтересів. Уряд багато разів пропонував мені, гнаному звідусюди, чудові місця, — місця, яких я навіть не заслуговував, але я обрав інший шлях і не хотів поступати на службу. Я залишався самотній, геть розорений чи божевільний, як казав дехто.

Я перебував у такому стані протягом кількох років і, можливо, зламався б зрештою, але воістину, світе, «не кидає Бог людини, яку покинув ти».

Знайшлися й у мене доброзичливці; вони прийшли мені на допомогу.

Готель «Колхіда» тоді належав Георгію Челідзе. Він зайшов якось до мене й сказав:

— Я бачу, в якому ти стані, і хочу тобі допомогти. Я дам тобі кімнату з усіма необхідними меблями й утриманням. Переходь до мене й живи. Я нічого не візьму. Не турбуватиму тебе, поки живий. А коли, Бог дасть, справи твої налагодяться, сподіваюсь, і ти згадаєш про мене.

Я, звичайно, охоче прийняв це товариське запрошення й поселився у Георгія. Спочатку мої вороги не давали спокою і йому:

— Навіщо ти взяв його до себе, навіщо ти його годуєш?

Але він їх не послухав, і вони незабаром замовкли.

Отож дах над головою та їжа були мені гарантовані, і вже не доводилося турбуватись про шматок хліба.

Та не хлібом єдиним живе людина: мені потрібна була й духовна їжа, потрібне було співчуття. І незабаром я переконався, що знайду його в родинах Якова Ніколадзе та Віссаріона Хелтуплішвілі.

Ці дві родини підтримували мене, допомагали мені, втішали, а я з давньою наполегливістю й мужністю йшов уперед обраним шляхом, сподіваючись на краще майбутнє. Я боровся, і не було в нашій країні жодної події, на яку я не відгукнувся б по-своєму... Я зовсім нехтував особистими інтересами, ні до кого не звертався з особистими претензіями, мене хвилювали лише громадські справи, я жив на свій розсуд. Яка б справа мені не підвернулася, я брався за неї, коли вона мені була під силу, не зважаючи на те, важлива вона чи дрібна. Справа по суті, незалежно від її значення, так захоплювала мене, що я вже не рахувався ні з друзями, ні з ворогами.

Один розумний чоловік сказав мені:

— Ти справді дивний: не вмієш відрізняти своїх від чужих, друзів від ворогів. Своїми гіркими словами не оминаєш ти ні друзів, ні людей, які тобі співчувають, і водночас захищаєш ворогів. Якби хтось зважився потоваришувати з тобою, він не міг би цього зробити.

Він сказав правду, але в моїй відповіді теж не було брехні.

— Усе це справедливо, але в громадських справах я не визнаю ні дружби, ні ворожнечі. Я йду своїм шляхом; вважаю своїм кожного, хто йде поруч зі мною цим шляхом, байдуже, ворог він мені особисто чи друг. Кожного, хто стає поперек дороги, я вважаю ворогом...

Такою була на той час моя молода віра, моє переконання, і я залишився вірним йому, наскільки міг, і понині.

Уперто й наполегливо рухаючись уперед, я зазнав чимало мук, та Всевишній подарував мені довге життя, мені випало побачити здійснення всього, у що я вірив, вороги мої стали моїми друзями, і я не буду більше про них говорити.

Тепер мені в Грузії така шана, така любов, яких я не заслуговую. Щоправда, в мене й досі ще є вороги, та я кажу про більшість, — і в похилому віці я наближаюся до могили, маючи благословення своєї вітчизни.

1894—1908

Баші-Ачукі

Історична повість

Розділ перший

З неозорої далини звивистою змією мчала гомінлива Арагві й розбивалась об стрімку скелю нестямно, з розмаху, щоб прокласти собі далі новий шлях!.. Вона не жаліла себе, але, відкинута незворушним громаддям гір, оглушена й захекана, кружляла на місці, ледве переводячи подих, і поволі, озираючись, збігала в долину, щоб з вимушеною обережністю, зітхаючи й щось примовляючи, понести свої води вниз, до буйної зелені гаїв. Саме над тим урвищем, виступаючи з серпанку туману, грізно височіла величезна фортеця — надійний і пильний вартовий усієї околиці. Обгороджена високим муром, ця будівля лише зі східного боку відкривалася зору довгим, уподовж усього фасаду,