Вибрана проза - Який Церетелі

Сплив полудень. У кінці балкона, підібгавши під себе ноги, статечний Заал Еріставі сидів на тахті й перебирав чотки. Неподалік, щільно притулившись до поручнів, сиділа на стільці Заалова дружина. Розгорнувши на колінах псалтир, вона читала псалом «Канон пристрастей». Княгиня тримала в руці шнурок з вузликами[16] й відраховувала по вузлику щоразу, коли дочитувала псалом до кінця. Перехрестившись, вона перечитувала знову!.. Сорок разів мусила повторити цей псалом сьогодні.

— Рятуйте! — раптом вигукнула вона, злякано дивлячись на стіни.

Заал кинувся до неї:

— Що сталося, пані? Що з тобою, Маріам?

— Нічого! — ледве вимовила нарешті заспокоєна княгиня. — Голова запаморочилася! Будинок захитавсь і здалося, ніби стіни падають... Примарилося...

— Завжди отак! Від тривалого читання паморочиться голова!

— Подивилася вниз, на вир, і в очах закружляло, — знічено виправдовувалася Маріам.

— Гм! А я казна-що подумав! Вітерець, мабуть, пролетів над водою, і сколихнулося віддзеркалення будинку. І як це ти не дотумкала!.. Дитина і та здогадалася б! — усміхався Заал.

— І не таке ввижатиметься, коли на душі неспокій і тремтиш від жаху. А від того сновидіння просто божеволію!

— Від сновидіння?!

— Еге ж! Нашому священику снився учора дивний сон.

— Що ж наснилося йому?

— Краще б я не чула того, а переказувати просто несила!

— Агов, хлопче, хлопче! Хто там є? Покличте до мене швидше Кирила! Нехай негайно прийде! Коли спить — розбудіть! — гукнув князь і зручніше вмостився на тахті. Він одіклав чотки, відкинув мутаку і, спустивши ноги вниз, не поспішаючи, намацав ними капці.

Зайшов священик.

— Мир вашій оселі! — мовив він і зупинився.

— Сідай, отче! — запросив його Еріставі, вказуючи на складаний стілець. — Кажуть, сон якийсь тобі привидівся.

— Швидше видіння, мій господарю, аніж сон!

— Не знаю, всі кругом збентежені!..

— Не хотів розповідати, та після молебня люди почали розпитувати, і я не зміг відмовчатися.

— А що ж тобі снилося?

— То був дивний сон, — відкашлявся священик і тремтячим голосом почав: — Снилося мені, ніби Алавердським храмом заволоділа якась нечиста сила!

— Нечиста сила?!

— Еге: дракон тричі оперезав його, закусивши пащею власний хвіст. І ще добрий вершок того хвоста стирчав з-за його зубів. Спав клятий! Від страху ніхто не наважувався увійти в храм. Змовкли молитви й співи. Народ стовбичив довкола і спантеличено роззирався. Ніхто не міг поворухнутися... А чудовисько час від часу прокидалося, витягувалось та, роззявивши пащу, вирячивши очі, насувалося на людей!.. Дракон вихоплював з ошелешеного стовписька тих, хто ближче, ковтав одного за одним і, наївшись, знову оперізував храм. Кожне його пробудження несло загибель народові. Аж ось бозна-звідки з’явилися три воїни, один гарніший за другого; любо було дивитись на них!.. Озброєні списами й стрілами, в руках вони тримали щити й мечі. Один з них звернувся до знетямлених від жаху людей:

— Хіба гоже грузинові так ніяковіти? Чи ви забули заповіт предків: «Краще смерть, аніж ганьба, а обидві разом — справжнє пекло!» Ви вже готові розлучитися з життям, не сьогодні-завтра всіх вас переб’ють, не лишать жодного, а ви скорилися, як вівці перед закланням! Чи не ліпше повстати проти нечистої сили й загинути в бою? Чи не ліпше у мужній боротьбі накласти головою?

Мов блискавиця, вразили ці слова юрбу, люди стрепенулися й отямились: пролунав бойовий клич — хто схопив меча, хто сокиру чи просто замашного дрюка — кому що зручніше. З трьома воїнами на чолі всі рушили вперед і наблизилися до дракона — той дрімав. Воїни випустили одночасно три стріли. Та, хай йому біс, жодна не влучила в чудисько, всі три одскочили від твердої луски! А дракон прокинувся, підвів голову, вишкірився, гидко зашипів й кинувся вперед. То було жахливе видовисько. Хвостом він швиргав людей, бив їх лапами, шматував пазурами й гриз зубами. З трьох боків кинулися тоді на нього невідомі вершники. З казковою силою рубали вони своїми мечами чудовисько!.. Та все було марно: з кожною раною, з кожною подряпиною дракон лише дужчав! Ось уже потрощено мечі й щити витязів; знесилені воїни ось-ось ладні здатись, але несподівано з гори спустився вершник на білому коні, зі списом у руках. Він миттю підскочив до дракона й прохромив його списом. Гидкий плазун шипить і звивається, щирить пащу в передсмертній судомі. Чорний смердючий дим клубами виривається з його пащі, нудотні випари сповнюють повітря. Усім нам стало млосно, і ми знепритомніли... Не знаю, скільки ми так пролежали, але, прийшовши до тями, роззирнувшись довкола, зрозуміли — нікого нема! Ні дракона, ні воїнів. Вершник на білому коні теж зник. Панувала тиша, і лише урочистий дзвін линув у повітрі, хоч на дзвіниці нікого не було видно. Відчинений храм сяяв огнями. Заволали люди, поскидали капелюхи й почали хреститися. Хрестячись, рушили вперед. Коли увійшли, храм був порожній, лише біля царських воріт лежали тіла трьох витязів: для них навіки померк цей світ. Пасмо світла осявало їх, а вгорі лунав хор: «Зі святими упокой!..»

— Свят, свят, свят, господь Саваоф! — перехрестився вражений Еріставі.

— Хай сповняться небо й земля його славою! — продовжила Маріам.

— І дивами його! — додав священик, і всі троє замовкли.

Довго вони мовчали, але обличчя виказували, який неспокій пойняв їх. Двоє роздумували про порятунок душі, а Заал Еріставі не міг позбутися земних турбот. Раптом грім розлого прокотився по небу, наче з краю в край прогуркотіли по ньому вози.

— Свят, свят! — перехрестився знову Еріставі. — Володар хмар іде в гори! Хай буде з нами його благодать, — додав він.

У цей час десь далеко грякнув грім, і гори озвалися луною.

— Ага! Грім грякнув! Покарай, Боже, диявола! — радісно вигукнув Заал і підвівся.

Великі краплі дощу пороснули на балкон. Заал пішов до кімнати, Маріам подалася до іконостасу запалювати свічки. А Кирило залишився сам, став навколішки і, простерши руки до неба, благоговійно почав молитися: «Боже, зглянься на розтерзану ворогами християнську землю, і хай збудеться на добро сон мій!» Довго стояв він отак, закам’янілий, лише вуста ворушилися в молитві й сльози рясно котилися по білосніжній бороді.

Розділ другий

Наступного дня, рано-вранці, Заал Еріставі вийшов на балкон і дивився на гаї. Його моураві, посивілий чоловік середнього віку, притулився до стіни, догідливо зазираючи у вічі своєму володарю.

— Ось тобі й сон нашого Кирила!.. Виходить, він збувся! Дивись, хіба