Вибрана проза - Який Церетелі

і все марно. Свої головні сили я кинув проти самої лише Кахетії, а Кахетія ж тільки невелика частка Грузії!.. Як мені подолати всю країну? Без неї не збережу я і Персії! Ця маленька країна — міст поміж Сходом і Заходом. Що таке без неї моє велике царство? Величезна фортеця без мурів. Неважко рано чи пізно нею заволодіти!.. Ні, Грузія — той оберіг, що має належати Персії!.. Належати?.. Гм!.. Це легко сказати! Та як приборкати народ, в якому міцно переплелися релігійні та національні почуття, дух якого сильніший, ніж тіло? Легендарний Тамерлан лише тут відчув, що він кульгавий, коли спіткнувся об цей «наріжний камінь». А що, коли іранський лев підібгає свого хвоста?! Страшний народ, який загартував тіло й підняв свій дух. Страшний!.. Він має стати кволим, занепасти духом, і тільки тоді можна зламати й поневолити його!.. Так, саме так! Інколи там, де безсила сокира, маленька пилка зробить своє діло!.. І лисячому хвостові інколи таланить більше, аніж левовій лапі!..» Так вирішив могутній шах Аббас і змінив гнів на оманливу милість, відверту політику прямого гніту замінив нещирістю і віроломством. Занадто яскравий промінь може раптово осліпити людину. Щедрі милості шаха засліпили Кахетію. Шлунок підкорив серце, душа поступилася тілу, і поволі, день за днем, утопала країна в небезпечну трясовину. Недарма ж політика Персії пестила вельможне панство та його проводирів! Грузини посіли перші місця в шахському палаці і, легко багатіючи, розкошували. Для цього не потрібні були ні талант, ні знання, ні людська гідність. Задля особистого добробуту досить було виказати беззавітну відданість Іранові й нишком зраджувати інтереси своєї вітчизни. Хто не хотів забути свого грузинства, того переслідували, і він не міг розраховувати на успіх, навіть коли був героєм!.. Шах Аббас бачив усе це й сміявся в душі. Таку саму політику заповідав іранський лев своїм нащадкам, тому не минуло й століття, як Східна Грузія наполовину омусульманилася. Народ перейняв звичаї персів, віру та закони!.. Грузин не був схожий на грузина!.. Мова спаплюжилась, у вельможних родинах соромилися розмовляти по-грузинському... Судочинство велося чужою мовою, місця архієреїв посіли ахунди, а священиків замінили мулли та каді. Народ упав так низько, що на кожному кроці грузин зраджував грузина. Нарешті так знесилилися, що самі перси з огидою засуджували колись славетний народ. Таким чином, уже за часів шаха Аббаса Другого не було необхідності прикидатися: із знекровленої країни можна було знущатися відверто.

Кахетія, ошукана принадами й засліплена ласкою ворога, збагнула нарешті, що потрапила в біду, але, усвідомлюючи своє повне безсилля, принишкла. Той, хто раніше претендував на вищі придворні посади амілахварі та аміреджибі, ешикагабаші й амірбарі, тепер ладен служити хоча б простим чапарі.

Злигодні спочатку охопили вищий стан, і голодне дворянство стало тягарем для селян... Так змішалися між собою, що кревні зв’язки втратили своє значення, родич родича не жалів, аби тільки мати з того якийсь зиск!.. Забувши своїх святих, панство присягалося тепер «сонцем шаха»... І коли десь з-поміж дворян і з’являлася порядна людина, що не встигла переродитися й забути лиха вітчизни, вона зустрічала осуд і докори своїх близьких. Тільки селяни, прості трудівники своїм чесним трудовим потом зрошували рідні поля й узгір’я, политі кров’ю замордованих предків, і все ще зберігали єдність... Вони були готові спалахнути від першої ж викресаної іскорки.

Саме тоді жив у Кахетії володар Ахмети Бідзіна Чолокашвілі, чоловік бездоганний і щедро обдарований природою, його нічим не могли спокусити вороги: ні погрозами, ні щедрими дарами. Вражені таким дивацтвом, кахетинці з неприхованою ворожістю ставилися до нього.

«Де це чувано! — казали князі. — Щастя стукає в його двері, а він опирається й не пускає його в дім! Присягаємося сонцем життя шаха, на його місці ми знали б, як вчинити!» Та Бідзіна у відповідь відмовчувався, і лише сумно хитав головою.

Якось заїхав до нього рідний дядько — Джандіері. Він був з тих, хто чує, звідкіль вітер дме, і хитається то сюди, то туди, залежно від часу та обставин. Висунувшись завдяки татарам[20], він став у Кахетії впливовою людиною, мало не першим візирем намісника шаха. Пейкар-хан без його поради не ступав і кроку. І ось саме він з’явився до Чолокашвілі.

За обідом Джандіері скрадливо повів з господарем ту розмову, задля якої приїхав.

— Небоже мій дорогий, — ніби між іншим почав він, — дивуюся з твоєї поведінки. Бог обдарував тебе розумом і талантом. Доля прихильна до тебе, але ти сам собі ворог!.. Я не раз казав і ще повторю: при дворі тебе чекає щастя... А ти, підібгавши ноги, сидиш тут, ніби Нацаркекія! Що ти знайшов у цій Ахметі? Тобі вона належить і ніде не дінеться! Добро й славу треба здобути не вдома, а в інших краях!..

— У кожного своя вдача, дядьку! — зупинив його Бідзіна. — Мені й тут гарно, краще мати менше та чистішого, аніж більше, та брудного!..

— Як це? По-твоєму, всі ми, при шахському дворі, забруднені?

— Я кажу тільки про себе…

— Помиляєшся!.. Подивись на інших, як вони вміло використовують час і живуть!.. Хай не позбавить нас Бог шахового благодійства! Добре чи погано, а з його милості народ хліб їсть...

— Отакої! Вдома шматок відбирають, а з панського столу недоїдки кидають, як псам.

— А якби не було в нас і цього, ми зовсім померли б з голоду!

— Мені дорожча чесна смерть, аніж зганьблене життя, тому, поки живий, ще спробую якось повернути собі свій шматок хліба.

— Пізно вже, дорогий небоже!.. «Сила й гори переоре!» — чув приказку? Ніхто не думає так, як ти, а сам нічого не досягнеш. Кажуть, одна ластівка весни не приносить.

— Прихід весни не пришвидшить ні одна, ні тисячі ластівок. Але з весною прилетять їх до нас сотні й тисячі. Може, й наша весна не за горами... Сьогодні я один, а завтра будуть десятки й тисячі!..

— Може, й так, але часто ранню ластівку прибивають заморозки.

— Знаю, дядьку, та я краще загину як провісник весни, аніж житиму як лихий пророк зими! Хіба я не знаю, що життя вельможі солодке? Хіба Ахмету порівняти з Тегераном?! Там усе чарує зір, полонить розум, тішить почуття. Та саме цього я побоююсь!.. Не хочу, щоб це відволікало мене від єдиного, чому я повинен до скону слугувати. Тут, у цій маленькій Ахметі, все любе моєму серцю: земля й річки, гори й скелі, ліси й лани...