Вибрана проза - Який Церетелі

— Облиш її, не сіпай! — сказав Глаха. Поки вона прокинеться, я буду вже далеко!

Він сів до столу й посадив поруч Мелано.

Довго вони воркували, як усі закохані на світі. Якось між іншим Мелано спитала: «Чому тебе звуть Баші-ачукі?» Юнак відповів: «Татари так прозвали. Я ношу на голові кобку, а їм здається, що простоволосий ходжу, по-їхньому «баші-ачукі» означає «голова без шапки»!

Баші-ачукі захоплено розповідав подрузі про все, що сталося з ним та його товаришами за цей тиждень. Після вечері вони ще трохи поговорили, а з першими півнями Баші-ачукі підвівся:

— Не чекай мене до наступної неділі, — сказав він Мелано.

Жодного слова не пропустила вдова з їхньої розмови. Сонце підбилося високо, коли вона прокинулась. Підвелась, ніби сновидіння її не тривожили, попрощалася з кумою й рушила в дорогу.

Розділ восьмий

Невдовзі Алі-Кулі-хан покликав Абдушахіла й сказав йому:

— Чимало в мене відданих людей і серед своїх, і серед чужих, та з цією таємницею звіряюся тільки тобі.

На знак покори Абдушахіл приклав долоню до чола й мовив: «Баш уста!» Тоді Алі-Кулі-хан розповів йому все, про що дізнався від Тімсал-Мако, і наказав узяти вершників, щоб у призначений час оточити будинок Мелано, схопити обох, Мелано і Баші-ачукі, й доставити живими.

Не подобалося це діло Абдушахілу: «Мені краще б зустрітися з ним наодинці й особисто відплатити йому, а нападати на людину тихцем, та ще в незручному місці, оточити цілим загоном і захопити — хіба це до лиця справжньому чоловікові», — розмірковував він цілий день. А як настала ніч, він пішов просто до Мелано.

Мелано злякалася незнайомого бусурмана о такій пізній порі.

— Не бійся! — заспокоїв її Абдушахіл. — Я прийшов як друг, а не як ворог.

Привітна усмішка гарного воїна заспокоїла Мелано.

— Хай благословенний буде ваш прихід, — вимовила вона, грайливо звівши голову й одгортаючи пасмо волосся із щоки. Вона підсунула йому стілець.

Гість роззирнувся, швидко накинув крючок на двері й дістав з піхов кинджал.

— Навіщо сила там, де нема опору! — злякано вигукнула жінка.

Гість ніби не розчув тих слів. Він засунув другу руку в кишеню й витягнув капшук, повен грошей.

— Ось, бачиш, в одній руці кинджал, а в другій золото. Вибирай! Як виконаєш моє прохання, озолочу, а ні — заріжу отут, на місці!

— Не треба ні кинджала, ні грошей. З мене досить і вашої хоробрості, — сором’язливо відказала жінка.

— Помиляєшся! — гримнув Абдушахіл. — Я прийшов не за тим, про що ти думаєш. Мені відомо, що Баші-ачукі буває в тебе! Ти мусиш допомогти мені захопити його!

Мелано зблідла й затремтіла. Вона почала заперечувати своє знайомство з Баші-ачукі. Абдушахіл спочатку замилувався нею, а потім ураз насупився.

— Ні! Клятви тобі не допоможуть. Я все знаю. Візьми цей капшук, — порадив він їй, — а коли з твоєю допомогою я досягну свого, то й тисячу золотих, обіцяних за його голову, віддам тобі. І я не викажу твоєї зради, присягаюся тобі аллахом!

Довго вмовляв її Абдушахіл, обіцяючи різні блага, та жінка опиралася. Абдушахіл дедалі більше захоплювався нею. «Оце справжня жінка! Ось чому грузини чинять такий затятий опір нам!» — думав він. Нарешті гримнув на Мелано:

— А тепер прощайся з життям!

Жінка стала навколішки і, очікуючи смерті, затулила обличчя долонями. Абдушахіл підвів її і спокійно мовив:

— Я пожартував. Шкода вбивати тебе! Ти гарна жінка, вмієш кохати, вмієш товаришувати! Багато я чув про грузинок, але вважав їхню славу перебільшеною. А тепер сам у всьому пересвідчився.

Мелано знову стала навколішки й обняла його за коліна.

— Я знаю, в який день до тебе прийде Баші-ачукі! — продовжував Абдушахіл. — Мені наказано оточити з моїм загоном твій будинок і схопити вас обох. Попередь його, щоб я не міг застати його тут.

— Виходить, ти друг Баші-ачукі? — вигукнула здивована жінка.

— Ні, я його ворог, лютий ворог! Нам обом не ходити по цій землі! Або я уб’ю його, або він — мене. Та я мушу зустрітися з ним наодинці й помірятися силою, як гоже чоловікові, а не тихцем, як мені наказано!.. Зрозуміла тепер? Перекажи все це Баші-ачукі. Прощавай...

Він попрощався з нею й, кинувши їй повний капшук, залишив дім.

У призначений день загін Абдушахіла оточив будинок Мелано, але застав там лише злякану жінку й сонних дітей. Того самого вечора в Телаві високе полум’я здійнялося до неба, і будинок Тімсал-Мако згорів дощенту. Врятувалися тільки люди.

Розділ дев’ятий

Якось Абдушахіл зранку блукав дрімучими лісами Шуамта. Він сподівався натрапити на слід Баші-ачукі або вистежити когось з його товаришів. Надії не здійснилися, і надвечір, стомлений, повертався він додому, як раптом зовсім поруч побачив ланеня. Воно завмерло на місці і, мов зачароване, вп’ялося очима у велетня. Абдушахіл випустив стрілу. Ланеня впало, та, коли юнак підійшов ближче, воно злякано підхопилося й, похитуючись, утекло!.. Мисливець подався за ним. Ланеня вийшло на галявину серед чагарників. Мисливець затримався на узліссі. Він оглянув галявину і враз помітив, як з лісу вийшла дуже вродлива дівчина. Абдушахіл позадкував і сховався за деревом. Поранене ланеня прямувало до дівчини, жалібно промекало кілька разів, ніби скаржилося на когось, і тицьнулося головою їй у пелену. Дівчина стривожено роззирнулася навсібіч, та, нікого не помітивши, заметушилася біля лані. Обережно вийняла в неї із стегна стрілу, відкинула геть. Потім, ухопившись за роги лані, повела її до джерела край галявини. Там змила з неї кров і прочистила рану. Ланеня покірно, мов свідома істота, стежило за її рухами. Воно лягло дівчині до ніг і притислося до них головою. Дівчина одірвала від шовкової хустини смужку й перев’язала рану. Зачудовано дивився на все мисливець: «Чи не богиню мисливства я бачу перед собою?

Не витримало серце, і він крадькома пішов до них. Ланеня відчуло щось і стрибнуло вбік. Воно стрибнуло ще кілька разів і зупинилося. Видно було, що й мисливця боїться, і дівчини залишати не хоче. Дівчина швидко озирнулася й, побачивши бусурмана, зойкнула і знепритомніла. Абдушахіл нахилився над нею і заходився приводити її до тями. Він розтирав їй ніс, вуха, підбіг до джерела, приніс пригорщу води.

— Не бійся, — шепотів він, —