Вибрана проза - Який Церетелі

— Хтозна, чи збудеться це, але ти сьогодні врятував мене від смерті, тож я одразу хочу тобі віддячити. Я дам тобі такий талісман, що тебе не візьме ні куля, ні клинок.

Татарин зиркнув на неї здивовано.

— Коли грузини знають про такий талісман, чому самі не користуються ним? Не вороги ж ви собі! — мовив він.

— А хто сказав, що ми ним не користуємося? Якби не талісман, хіба ми витримали б стільки лиха. Ворожі полчища оточували й терзали нас з давніх-давен, а ми, жменька народу, відбивали, хвалити Бога, всілякі напади, і лише один раз чи двічі грузини гинули там, де ворог утрачав тисячі. У нас гинули тільки ті, хто не встигали захистити себе талісманом. Ти думаєш, мене врятувала моя врода? Зовсім ні! Оцей талісман і порятував! — Вона дістала з-за пазухи іконку з мощами, зав’язану в шкіряній торбинці, яку завжди носила при собі, й подала йому.

Татарин навіть відступив на крок і, помовчавши спитав:

— В інших теж були такі талісмани, чому ж вони їм не зарадили, а лише тобі допомогли?

— Звичайна випадковість: я лягла спати, не повечерявши, а інші повечеряли. Талісман діє тоді, коли людина голодна.

Татарин недовірливо похитав головою.

— Не віриш? — переконливо спитала дівчина. — Давай перевіримо, це ж неважко! Візьми талісман і почепи на шию, а шаблю віддай мені, я рубону з усієї сили, і побачиш, що навіть шкіри тобі не подряпаю!

Татарин засміявся.

— Чому ж! А якщо талісман не подіє, тим більше, що я вчора добряче повечеряв! До того ж я давно поміняв молочні зуби, щоб ти могла так легко обдурити мене!

— Ти думаєш, що я обдурюю? Це тому, що в тобі говорить обережність. А ти попробуй на мені: розмахнись своєю шаблею з усієї сили й побачиш, чи завдасть шкоди. Хіба що розсіче моє плаття!

І вона розпростерлася на кам’яній плиті, поклавши собі на груди іконку.

Татарин замахнувся шаблею, а дівчина навіть не поворухнулася, лише промовила всміхаючись:

— Казала ж тобі, що нічого не станеться!

Татарин переконався, що дівчина не жартує. Талісман варто прибрати до рук. Він розмахнувся шаблею з усієї сили, й розсічене тіло дівчини повисло на плиті. Вражений воїн схилився над дівчиною, схопившись за голову:

— Обдурила мене, нещасна! — вигукнув він, докірливо хитаючи головою, опустив шаблю в піхви й пішов геть.

Високе полум’я здійнялося над монастирем.

Швидко облетіла довколишні села гірка звістка. Дійшла й до Телаві. Обурення охопило людей, та ніхто не наважувався висловити свої почуття. Святкували лише вороги грузинів, разом з ними й загарбники, крім одного, котрий мало не збожеволів. Дізнавшись про жорстоку розправу, він кинувся на своєму вороному до Шуамта.

Абдушахіл під’їхав до згарища. Кругом панувала похмура тиша й порожнеча. Уперше в душі з’явився сумнів: «Боже, невже тобі потрібна така жертва? Яка ж відвага в тому, щоб убивати безборонних, беззахисних жінок і дітей? Християнин не здатний на таке. Скільки будинків зруйнували їхні розбійники за два-три роки, але ніде не займали жінок і дітей».

Отак розмірковуючи, він перейшов через монастирське подвір’я й попрямував до великого дерева. Перед його очима постало жахливе видовище. Він приглядівся до трупа розсіченої навпіл жінки, і страхітливий зойк вихопився з його грудей.

— Боже, чим я завинив перед тобою, що ти дійсне перетворив на сон? Чи цього я чекав від тебе? Пішла, зникла, згасла моя мрія. Та хіба можна вирвати з серця те, що зріднилося з ним навіки? Вона моя, хоч і мертва!..

Він обережно підняв нещасну й поніс на те місце, де побачив її вперше. Але, Боже, як усе змінилося кругом! Тоді навіть небо всміхалося йому, щасливому, а тепер ніби земля розчахнулася під ногами. Він поклав труп біля джерела і в мовчазній скорботі довго дивився на нього. Пекучі сльози текли по його обличчю. Він викопав могилу й поховав свій скарб.

Відтоді часто ходив сюди й цілі ночі просиджував біля дорогої йому могили.

Розділ одинадцятий

Однієї місячної ночі Абдушахіл сидів на галявині біля могили, охоплений спогадами про своє втрачене щастя, як раптом зашелестіло листя. Він озирнувся. Дико зойкнув, підскочив і, позадкувавши, намацав кинджал: перед ним стояла та, котру оплакував.

— Геть від мене! Будь проклята Магометом, коли ти злий дух! — вигукнув він.

— Не лякайся! Я та, котру ти оплакуєш, за якою так сумуєш, — спокійно відповіла жінка.

— Дух, що повернувся з того світу, аби втішити й задобрити мене?

— Так, та, що прийшла до тебе й для тебе, не дух без плоті, а жива жінка, котра повірила в твоє кохання й сама покохала тебе.

— Як ти лишилася жива?

— Я ніколи не вмирала!

— А ця? — він показав на могилу.

— Ти помилився, Тут лежить моя нещасна сестра, Пірімтваріса. Ми близнючки, і тому були схожі одна на одну. Мене звуть Пірімзіса.

— Благословенне ім’я Господнє! — вигукнув Абдушахіл, наблизився до дівчини і взяв її за руки. — Скажи мені, ти не сновидіння, не привид?.. Розкажи, як усе сталося? Мені так важко це збагнути. — Від хвилювання він ледве тримався на ногах і сів. Жінка присіла поруч і ласкаво заговорила до нього:

— Бачиш, я не боюся, бо сестра твоя. Пам’ятаєш, саме на цьому місці ти привів до пам’яті мене, непритомну, і присягнувся бути братом. Я знаю, що чоловіче слово священне. Відтоді й покохала тебе. Але моє кохання до тебе нездійсненне, бо ми з тобою різної віри. Я можу тебе любити лише любов’ю сестри.

Абдушахіл жадібно слухав її і нарешті тремтячим голосом спитав:

— Сестро моя! Розкажи, сестро, як врятувалася, як опинилася тут?

— Коли зруйнували наш монастир, кількох дівчат одібрали, щоб захопити в полон. Я була серед них. Та в метушні втекла й сховалася. Поруч був порожній квеврі, і я залізла туди. Коли підпалили монастир і пішли, я вилізла й подалася до лісу. Бачила, як ти оплакував мою бідолашну сестру, як ховав її, і любов до тебе росла в моєму серці. Відтоді живу неподалік, у печері, і часто крадькома дивлюся, як ти приходиш сюди. А сьогодні серце не витримало, і я вийшла до тебе. Більше нічого не скажу. Коли хочеш дізнатися більше, ходімо до мого житла, але з умовою: що б не побачив, не