Вибрана проза - Який Церетелі

Дівчина отямилась, але не могла вимовити й слова. Вона лише простягла руку на захід, у напрямку лісу. І знову їй стало млосно. Тоді Абдушахіл підхопив її на руки й, пригортаючи до грудей, як дитину, попрямував до лісу. Ланеня, як вірний собака, бігло поруч. Воно весь час забігало наперед і, зупинившись, озиралося назад. Абдушахіл подумав: «Тут якісь чари, піду за цим звірятком, подивимося, куди воно заведе».

Нарешті дівчина прийшла до тями. Якесь дивне тремтіння пойняло її, невідома слабкість напливла на неї. Та вона нічого не могла зрозуміти. «Мабуть, я сплю, — вирішила, — й раніше мені снилися такі сни, але цей найкращий з усіх». Вона заплющила очі й завмерла. У душі молодого Абдушахіла теж коїлося щось дивне. Він дивився на неї й думав: «Ця красуня, яку обіцяв мені Магомет у раю, мабуть, веде мене туди живим». З кожним кроком серце його калатало дедалі дужче. Він звик до жіночої близькості, але раніше ніколи не відчував нічого подібного. Здавалося, не тіло, а душа вабила його в якусь незбагненно привабливу безодню. Так він дістався зі своєю ношею майже до середини лісу. Перед ним постала будівля, обгороджена високим непідступним муром.

Ланеня підійшло до воріт і голосно замекало. Абдушахіл штовхнув ворота ногою, але вони були замкнені. Він прислухався — навколо панувала тиша. Поклавши на землю дорогоцінну ношу, він вирішив обійти огорожу, пошукати іншого входу, та, повернувшись назад, не знайшов ні дівчини, ні ланеняти. Ворота були щільно зачинені. Абдушахіл дивом здивувався. Довго стояв на одному місці, як укопаний, уп’явшись очима у ворота. Ще кілька разів обійшов він мури, але ніяких ознак життя не міг знайти. «Що мені судилося долею, те ніде від мене не дінеться. Я зустріну її знову, а поки що треба мовчати про це», — вирішив він. Смутний, але вщерть сповнений новим почуттям, пішов він до Телаві.

Відтоді що далі, то сильніше палав огонь його кохання. Немов сновида, кружляв він довкола Шуамтського монастиря, не раз просиджував біля джерела безсонні ночі, та все марно. Те, що коїлося з ним, було подібне до східних легенд. Утрачаючи від кохання розум, Абдушахіл віддався гіркій самотині. Друзі непокоїлись, дошукувалися причин, а він тримав своє почуття у глибокій таємниці й посилався на недуги.

Розділ десятий

Пізно ввечері Алі-Кулі-хан лежав на тахті й, позираючи на двері, задумливо перебирав чотки. Нарешті двері рипнули, прочинилися. Спочатку просунулась голова вдови тертери, а потім вона сама нерішуче стала на порозі. Низько вклонилася й застигла:

— О, це ти, Тімсал? — нарешті промовив хан. — А де вона?

— Я прийшла до вас одна, — сумно сказала вдова.

— Навіщо ти мені потрібна! — сердито вигукнув хан. — Може, нагороди їй замало?

— Що ви, мій володарю! Я не застала її. Батьки здогадалися й десь сховали її.

— Як сховали?

— Вродливу дівчину, хоч би хто вона була, звичайно віддають у монастир, ніби присвячуючи її Богові, й таким чином ховають від людських очей, щоб не дісталася вашій милості чи комусь із вельмож. Та чого далеко ходити, мій володарю, коли Шуамтський монастир повнісінький красунь! Торік у грузинського царя відбили дванадцять дівчат, подарованих для великого шаха, і всі вони сховані в тому монастирі!

— Та їх, кажуть, відбив Баші-ачукі?

— Ось про це я й хотіла розповісти вашій милості! Темні діла кояться в тому монастирі. Якби не підтримка звідти, хіба протрималися б так довго ті розбійники в дрімучому лісі? Але недарма кажуть: «Фортеця зсередини руйнується». Так і тут, у вас, ваші ж придворні захищають їх.

— Ти кого підозрюєш? — квапливо спитав хан.

— Нікому з грузинів довіряти не можна, ваша милість, особливо Чолокашвілі.

— Докази!

— Чолокашвілі такий, що не залишить слідів. Ні! Та серце мені підказує, а іноді цього буває досить.

— Тобі серце підказувало й щодо Баші-ачукі, та все марно!

— Я й тоді була права, мій володарю. Хтось зрадив нас. Бо хто б же підпалив мою домівку?

— Дурниці! Тільки я та Абдушахіл знали про ту таємницю. Ти, звісно, сердита після підпалу й нещадно всіх обмовляєш. Чолокашвілі з самісінького ранку до ночі зі мною, не спить, не їсть, вірою й правдою служить нам, а ти нашіптуєш на нього! Коли монастирські справи теж такі достовірні, то начувайся!

— Ні, ні, мій володарю! Я сказала тільки з відданості вам! — тремтіла від жаху стара. — А щодо монастиря все точнісінько так, як я розповіла. Хай мені голову зітнуть, коли я неправду кажу.

— Як же ти довідалася про це?

— Кочі-Брола пробовкнулась мені.

— Хто?

— Кочі-Брола! Є така жінка, стражникова дружина, моя двоюрідна сестра. Уславлена красуня... Ви забули, вона ж бувала у вас, зі мною приходила... її я й підіслала до одного юнака, якого запідозрила. Вона все у нього випитала.

Хан підстрибнув, мов ужалений.

— Ей, Абдушахіл, Абдушахіл! — гукнув він гнівно.

Злякана стара позадкувала до стіни. На крик прибіг літній воїн і доповів, що сьогодні він замість хворого Абдушахіла.

— Байдуже! — ревів хан. — Взяти негайно кінний загін, оточити Шуамтський монастир, і щоб від нього й сліду не лишилося. Не жаліти ні старих, ні дівчат! Прилюдно збезчестити їх, а потім порубати на шматки! Тільки найвродливіших привести до мене незайманими. Здобич розділіть між собою. Іди, не гайся!

Воїн швиденько вийшов. Стара попленталася до виходу.

— Я їм покажу, що таке зрада! — просичав услід їй хан.

Страшні зойки й галас потрясли околиці Шуамта на світанку. Татари увірвалися до беззахисних черниць, хапали, били їх. Рятуючись, жінки стрибали у рів, кидалися з високих мурів, кінчали життя самогубством, аби уникнути ганьби.

Начальник загону витягнув у двір дівчину з розпатланим волоссям і майже непритомну поклав під липою на кам’яній плиті.

— Не бійся, тебе не вб’ють! — нахилився він над нею.

— Чому ти зволікаєш, — дівчина потроху отямилася, — вбий мене, вбий швидше! Навіщо мені життя, коли загинуло стільки невинних!..

— Завдячуй своїй красі. Вона тебе врятувала. Поїдеш зі мною, і тебе подарують великому шаху, і, хто знає, яка доля чекає на тебе там! З твоєю красою можна стати й дружиною самого сонцеликого.

Почувши таке, дівчина затремтіла, а насильник сприйняв це як радість і, посміхаючись, мовив: