Вибрана проза - Який Церетелі

Якось увечері до двору Чолокашвілі під’їхав хтось на змореному коні. Вершник спритно зіскочив з коня, прив’язав його до стовпа, збіг сходами вгору і, як своя людина, попрямував до покоїв господаря.

Чолокашвілі лежав на тахті.

— О-о, Бакрадзе, це ти?! — швидко підвівся він назустріч.

Бакрадзе низько вклонився.

— Так швидко з’їздив і повернувся? — спитав Чолокашвілі.

— З’їздив, ваша милість! — доповів Бакрадзе й подав йому два листи.

Чолокашвілі нетерпляче розпечатав листи й почав їх читати. Обличчя в нього палало. Читаючи, він дедалі більше радів. Бакрадзе мовчки чекав.

— Втішну звістку ти приніс! — вимовив нарешті Чолокашвілі.

— Хай Всевишній не позбавляє вас утіхи, — відповів Бакрадзе. — Я привіз би її раніше, якби не паводок.

— Швидко вони погодилися? — спитав Чолокашвілі.

— Арагвський володар погодився не дуже швидко, а ксанські Еріставі одразу ж.

— Вони знають усі наші плани?

— Я довірився тільки Шалві.

— А як же Заал дав згоду?

— Він не пішов би на це, якби не сон його священика, — посміхнувся Баші-ачукі.

— Сон? — здивувався Бідзіна.

— Еге ж, ваша милість, — ствердно відповів Баші-ачукі і переказав про дракона. Він повідомив також, що один з витязів був сам Бідзіна, але про смерть змовчав. Бідзіна благоговійно перехрестився й мовив:

— Благословенна воля Божа! Виходить, допоможуть?

— Рівно через п’ятнадцять днів вони будуть тут.

— Малувато в них людей. А що, як не впораємося з полчищами татарів?

— Що ви! З Божою допомогою подолаємо і вдесятеро більше, — втішив його Баші-ачукі. — Пшав-хевсури нападуть на фортецю Бахтріоні, канські Еріставі з основними силами об’єднаються з вами проти татар, а проти улусів вистачить і нас.

— Скільки вас?

— Власне, у нашому загоні сто двадцять, стільки ж людей і в Тевдорадзе.

— Та вони ж розкидані — хто в частинах татар, а хто в інших!

— Так, як і ми! Але на призначену годину всі зберуться.

— Тоді не затримуйся. Час починати! Відпочинь трохи і завтра зранку берися до діла.

Баші-ачукі вийшов. Бідзіна лишився сам. Він перечитав листа, повторив про себе розповідь Баші-ачукі, пройшовся по кімнаті, скинув шапку й став навколішки перед іконою. Простягаючи руки до богородиці, благав її попросити сина, щоб він вирвав християн з рук невірних, урятував Кахетію і тим самим зміцнив усю Грузію.

Розділ чотирнадцятий

У храмі Ікорта архієрей закінчив обідню, відслужив молебень, скропив воїнів святою водою. Усі були впевнені, що військо Еріставі йде просто в Імеретію. Але тієї ж ночі Елізбар та Шалва звернули крадькома в напрямку до Кахетії. По дорозі до них приєдналися арагвінці, всі як один одбірні воїни. Попереду йшов отець Кирило з іконою святого Георгія. З величезними пересторогами й поспіхом пройшли вони весь шлях, перевалили через гори й спустилися до Ахмети, де зустрілися з сильним загоном, яким керував Бідзіна Чолокашвілі. Тут Бідзіна, як головнокомандуючий, розділив об’єднане військо на дві частини: половину залишив з собою, а другу — окремими загонами послав у різні кінці, щоб у призначений час несподівано вдарити по ворогу.

Була безмісячна ніч. З першими півнями, коли всі спали і здалеку долинав лише плюскіт річок, на обох берегах Алазані здійнялося полум’я, перекинулось на улусів і осяяло околиці. Страшні стогони та зойки розітнули тишу.

Водночас арагвінці оточили фортецю Бахтріоні, пшав-хевсури подолали мури й винищили ворога, що засів там. Усе це сталося в різних куточках Краю. І тоді Бідзіна рушив головні сили.

Одержавши страшні звістки звідусюди, Алі-Кулі-хан захвилювався. Він спрямував проти грузинів усе своє військо на чолі з Абдушахілом.

Деякий час проминув у тривожному чеканні. Та незабаром надійшло жахливе повідомлення: татарське військо загнане у вузьку ущелину і роззброєне. Самого Абдушахіла захоплено в полон. Усе це сталося тільки тому, що Абдушахіл нікого не послухав і, ніби скорочуючи шлях, випадково завів військо у таку тісняву, де не зумів розвернутися, і грузинські загони, влаштувавши засідку, оточили їх, перетнули путь до відступу й знищили геть-чисто всіх.

Жах охопив Алі-Кулі-хана. Він уже звелів був покликати Джандіері, але саме тоді примчав вершник і сповістив, що той зі своєю кіннотою перейшов на бік Чолокашвілі.

— Адже Чолокашвілі паралізований, а Джандіері — наш раб! Ох, гяури! — процідив він крізь зуби. — Тепер мені все зрозуміло, та пізно! Коня, швидше коня!

Він скочив на коня й помчав так прудко, що кілька супровідників ледве встигали за ним. Тієї самої ночі Алі-Кулі-хан потай вибрався за межі Кахетії й подався в Персію.

У Кахетії лишилося кілька розрізнених бусурманських загонів, яких кинули їхні командири. Вони засіли у фортецях, турбуючись лише про власний порятунок. Однак підбадьорені успіхом кахетинці не давали їм спокою, і ті, хто вчора присягав на вірність татарам, нині стали самовідданими грузинами, і за кілька тижнів уся Кахетія була очищена від бусурманів. Відчинилися замкнені брами храмів — і знову залунали дзвони. Народ сприйняв це як відновлення християнства і прославляв своїх героїв. Імена Бідзіни, Шалви та Елізбара всі вимовляли благоговійно.

Радість Кахетії перекинулася і на Картлі. Цар Вахтанг теж радів у душі, але, оскільки був Шахнавазом, ставлеником шаха, не показував цього і про людське око гнівався: «Як посміли не послухати мене, зрадити великого шаха Аббаса!»

Самого шаха Аббаса зсудомило, коли ці звістки дійшли до нього. Він переказав гянджинському ханові:

— Дарую тобі всю Кахетію. Тільки піди і розори її!

Хан подякував шахові за милість, але виступити в похід без підтримки Персії рішуче відмовився: мовляв, кахетинці такі натхнені перемогою, що, якби моє ханство було вдвічі більшим і сильнішим, то й тоді я не наважився б іти один проти них, бо переконаний — не сховатись мені від поразки й ганьби!

Шаха ще більше засмутила така відповідь. На той час від Шахнаваза з Картлі надійшов лист, у якому він журився з приводу вигнання татар з Кахетії. Повідомляв: «Еріставі одійшли від мене; стали непокірні, то, будь ласка, пришліть на допомогу ваше непереможне військо, щоб знову приборкати непокірних і змусити Кахетію шкодувати, що зрадили». До цього Шахнаваз додавав, що важко буде подолати натхнених перемогою грузинів, якщо не буде великого війська. Малим військом їх не здолати!

Шах Аббас зіжмакав це послання й гнівно відкинув геть.

— І цей те саме пише! — вигукнув він. — Теж вимагає війська! Та ще численного!.. Ні, не час тепер для відплати!