Українська література » Сучасна проза » Вибрана проза - Який Церетелі

Вибрана проза - Який Церетелі

Читаємо онлайн Вибрана проза - Який Церетелі
— це тоді, коли дізналися, що улюблені кахетинські герої замордовані в Персії.

Багато хто придивлявся до Баші-ачукі, чи, як скорочено назвали його, Бачукі, як до прославленого нареченого, але марно: він не збирався одружуватися. Лише коли помер Церетелі, а за ним і його зять Еріставі, він поїхав у Рачу, викрав удову й обвінчався з нею.

І зять, і швагер залишили свій слід на землі.

Нащадки Абдушахіла й нині мешкають у наших краях і звуться Абдушелішвілі. По них можна здогадатися, що вони мали славного предка. Щодо Баші-ачукі, то його нащадків ще більше, але вони невдоволені своїм прізвищем Бачукашвілі і хочуть називатися Бакрадзе. І чи повернуться вони до Бачукашвілі, один Бог знає...

1895—1896

СТАТТІ

Похорон Некрасова

(Лист із Петербурга)

Учора, 30 грудня, ховали одного з найталановитіших російських поетів М. О. Некрасова. З самого ранку зібралося тисяч три-чотири людей на Литейній, перед будинком А. Краєвського. Активний діяч 80-х років і один із редакторів «Современника» останнім часом жив у будинку Краєвського і брав діяльну участь у виданні «Отечест(венных] записок]». Рівно о дев’ятій ранку винесли труну, і процесія рушила по Литейній, через Невський і Заміський проспект до Новодівичого монастиря. Труну поета до самого кладовища несли на руках шанувальники його таланту. Поперед труни несли кілька вінків з написами: «Від російських жінок», «Некрасову від студентів», «Безсмертному співцеві народу», «Жалібнику народного горя» тощо. Погребова хода тривала кілька годин. Більшість із тих, хто йшли за труною народного поета, становили студенти і літератори. На мій подив, я не помітив тільки тих, служінню яким поет присвятив більшу частину свого життя, а саме селян. Мимоволі впала у вічі відсутність простолюду. Правда, по дорозі з шинків висували свої розпашілі обличчя личаки, але на запрошення йти за труною небіжчика здивовано запитували:

— А хто ж він такий, голубе?

— Некрасов!

— Некрасов?

— Еге ж. Народний поет.

— Поет?.. Не знаємо такого! Не чували! — відповідали вони, заперечливо хитаючи головами, і йшли собі в шинок до перерваних розваг.

— А що, пане... це все Плевна? — питав візник.

— Чому ж?

— Та все це він, Асман клятий!.. Багато християнських душ занапастив без жалю!.. Щоб він у тартарари провалився!.. Тьху! Спасибі Скобиліоу, що нарешті взяв його на цугундер... Бусурман!.. Справді, бусурман. Чистісінький бусурман, самий справжнісінький! — гарячкував, спльовуючи, візник.

Ці люди й досі не здатні навіть уявити, що хтось може померти своєю смертю... без Плевни...

— Тут, брате мій, Осман-паша зовсім не винен. Він помер своєю смертю, — відповів я.

— Виходить, свій кінець йому прийшов. Значить, своя випала йому планида!.. Ро-зу-мі-ємо. Теперечки, треба гадати, небіжчик штацький інерал... не військовий, бо якби теперечки, приміром сказати, був би військовий, то зразу б безпремінно музика й військо, бо це його, значить, артикул, ну, а коли всього цього нема!.. А такої собі усякої іншої пошани, окрім почестей, багато, значить, треба гадати, штацький інерал.

— Помиляєшся.

— Невже?.. А мо, найбільший з поліцейських, бо надто вже багато городових. Часом по оцій самій, значить, вулиці, хоч ріж усіх, не догукаєшся їх, а тепер... Ось воно... Видимо-невидимо!..

— А оцих вінків хіба не бачиш? Кому їх дають, голово? — Невже ахтор, ваше благородіє?

— Поет!

— Поет?.. А що це, голубе, вище від інерала?

— Ну, брате, поганяй швидше, поверни ліворуч та чеши прямісінько в Новодівичий монастир.

Мені хотілося обминути процесію й заздалегідь зайняти в церкві зручне місце. Церква була напхом напхана. Охоронці порядку стояли у дві шеренги, а за ними розміщувалась публіка. У юрбі я помітив кількох дам, не схожих на шанувальниць поетового таланту, і довго думав: «Що їм тут треба?» Та потім своєю розмовою вони спростували мою помилку: «Вона найбільше мене цікавить, — говорила одна з них, — кажуть, красуня, але зовсім із простих... Це правда?»

— Правда,— відповіла друга. — Раніше він був зовсім інший, оспівував наших, але в шістдесяті роки його оточили нігілісти, познайомили з нею, закрутили йому голову, і пішов, і пішов, і пішов після того оспівувати простолюд, і все з любові до неї!

— Невже?

— Так, Поль мені розповідав! Йому достеменно відомо. Він з усіма ними знайомий. І з усіма на ти...»

Зрозуміло було, що вона все це брехала і для більшої ваги прикривалася авторитетом якогось Поля...

— А що, промови будуть? — знову спитала когось дама.

— Може, й будуть.

— А скандали?

— Не думаю.

— А, поїдемо, ma chére, не варто, — вирішили старенькі, проте залишилися, бо в церкву саме внесли труну, і почалася страшенна тиснява.

Під час похоронної відправи отець Горчаков, професор університету, сказав щире слово і навіть прочитав уривки з вірша «Лицар на годину». На монастирському кладовищі, біля могильної ями чекала величезна щільна юрма народу. Коли труну опустили в могилу, звідусіль посипались маленькі віночки й квіти, а потім запала гробова мовчанка. «Промовця!» — загукали кругом. Вийшов В. Панаєв і почав палко обстоювати поета, підносячи його як людину... У промові своїй він згадав і Бєлінського, який за тридцять років перед тим зустрів Некрасова й, вгадавши в ньому великий талант, вивів на дорогу. Промовцеві аплодували. Коли не помиляюся, то був той самий Панаєв, котрий нещодавно мав літературний процес у Парижі з Луї-Бланом. Відчувалося, що він за кордоном бачив, як ховали народних улюбленців, і слухав, як над їхніми могилами виголошували промови. Слідом за ним вийшов Ф. Достоєвський і, до речі, сказав, що Лермонтов, якби він прожив довше, неодмінно пішов би тим самим шляхом, яким пішов і покійний Некрасов, за що Некрасова можна вважати продовжувачем початої вже Лермонтовим справи і що його можна поставити поруч з Пушкіним і Лермонтовим... «Вище, вище!» — закричали деякі промовцеві й перервали його промову. Потім говорили студенти, часом палко, але не дуже вдало, а можна ж було інакше сказати про того, хто, сам живучи в достатку, згадував інколи про народ і вигукував:

Холодно, рідненький, холодно,

Голодно, рідненький, голодно...

1877

Петербурзькі нотатки

II

Минулого разу я говорив, що через відсутність гвардійців театри помітно спорожніли. Виняток становить Михайлівський французький театр, відколи там почали показувати мало не щодня трьохактну комедію «Bébé». Актор французької трупи Андр’є купив у автора п’єси право на її постановку на петербурзькій сцені за кілька тисяч франків.

Ось її зміст. Батьки поважного віку чомусь вважають, що їхній дорослий син усе ще невинне

Відгуки про книгу Вибрана проза - Який Церетелі (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: