Вибрана проза - Який Церетелі
— Хоч на край світу піду за тобою!
— Присягнися!
— Присягаюся Магометом!
— Але ми, християни, не віримо твоєму Магомету.
— Я згоден присягтися твоїм Христом!..
— Ні, він же не твій!.. Присягайся мені краще чимось іншим. Словом честі чоловіка!
— Присягаюся, ще присягаюся моїм дивним коханням, якого навіть не можу висловити!
— Ось тепер я вірю! — сказала жінка, і, взявшись за руки, вони зникли в дрімучому лісі.
Розділ дванадцятий
У глибоких лісових хащах, у просторій печері, видовбаній майже у недоступній скелі, сиділи юнаки й смажили на багатті шашлики. Поряд стояв низький довгий і порожній стіл: ні хліба, ні вина, ні закуски. Почулися кроки, й увійшла жінка з великим кошиком.
— О Мелано, це ти? — повернувся до неї один із юнаків, мабуть, ватажок.
— Я! Не знайшла надійного чоловіка, що ж було робити? Довелося йти самій. Ішла, і від страху ноги тремтіли. Забирайте все з кошика, та швидше... діти самі вдома сплять... — сказала Мелано і передала кошик.
— Повечеряємо разом і дамо надійного чоловіка, він проведе тебе до безпечного місця, — відказав той-таки юнак, схожий на ватажка.
Мелано тихо пройшла й примостилася в кутку. З кошика діставали хліб, глечики з вином, казан з гарячою їжею, і все це розкладали на столі.
— За здоров’я хазяйки, котра нас пригощає! — виголосив один з юнаків. — Давайте і ми пригостимо її нашою здобиччю!
Усі згодилися й почали вкладати до кошика найсмачніші шматки смаженої дичини.
Раптом закричав сич. Усі посхоплювалися, взялись до зброї, та крик обірвався, і почувся протяжний посвист. Усі спокійно посідали на свої місця.
— Мабуть, помилився черговий, але це поганий жарт, ми добре-таки перелякалися.
Увійшла Пірімзіса й, усміхаючись, промовила:
— Злякалися, мабуть? Дозорець помилився, сприйняв мого полоненого за ворога й подав нам знак. Та я йому все пояснила.
— Полонений, полонений! — захвилювалися кругом.
— Так, але підкорений полонений. Навіть не роззброїла, щоб не зганьбити чоловіка. Прийміть же його, як гостя, й не ображайте! — ласкаво закінчила вона, вийшла і повела з собою Абдушахіла.
Усі посхоплювались і здивовано проводжали їх поглядами.
— Баші-ачукі! — вигукнув Абдушахіл, увійшовши в печеру.
— Атож, Абдушахіле, це і є Баші-ачукі, а я його сестра! Хай благословить Бог вашу зустріч і принесе добро твоя поява тут! — вимовила Пірімзіса.
Запала тиша. Усі здивовано перезиралися. Абдушахіл перший порушив мовчанку.
— Слава Аллаху, — мовив він, — шукав ворога, а знайшов друга!
— І я можу сказати те саме, але тепер ти гість, а ми господарі, — засміявся Баші-ачукі. Він підійшов до Абдушахіла, обняв його і поцілував.
— Ти гість, якого не чекали, гість, якого послав Бог, не осуджуй за скромну вечерю, — запросив він Абдушахіла, пропонуючи місце поруч. — Стіл наш бідний, але ми веселі.
Усі посідали на свої місця й продовжили вечерю. Зав’язалася невимушена товариська розмова. Майже всі розповіли коротко про своє життя. Дійшла черга і до Абдушахіла.
— Я без роду й племені. Не знаю, хто мої батьки, не знаю, як потрапив у Ардалан. Невиразно пам’ятаю розповідь моєї бідної матері про те, як на наше село напали лезгини, зруйнували все, вирізали всю нашу сім’ю, а єдину, хто залишився серед живих, — мою матір, — взяли в полон разом зі мною, тоді ще немовлям. Казала вона також, що була в мене сестра, трохи старша за мене, але її переховували у священика в іншому місці. І це все, що я знаю про своє походження, — сумно закінчив сповідь Абдушахіл.
Мелано слухала, затамувавши подих. Раптом вона вигукнула:
— А в тебе не шість пальців на лівій нозі?
Абдушахіл потвердив це. Мелано кинулася йому в обійми і заголосила:
— Бог не захотів розлучити нас, брате!
Присутні здивовано хрестилися, дякували Богові і вітали рідних із зустріччю. Розгублений Абдушахіл не знав, що робити. Запала мовчанка. Пірімзіса звернулася до нього:
— І я вітаю!.. Коли ти знайшов рідну сестру, зведена вже зайва...
Абдушахіл здригнувся:
— Як, віднині ми ніхто одне одному? — злякано перепитав він.
— Будемо знайомі, як християнка і магометанин, — відповіла вона.
— Ні, нема тут магометанина! Ти чула, що я народжений християнином, і сьогодні Всевишній забажав повернути мене до своїх. Баші-ачукі, — звернувся він до юнака, — прийми мене у ваш загін, віднині ділитиму з вами і радість, і горе.
Щирі Абдушахілові слова викликали загальне захоплення.
— Абдушахіле, — сказав Баші-ачукі після деяких роздумів, — ти ще встигнеш славно послужити християнству, це і твій борг, але не треба поспішати. Господь великий, і воля його недосяжна. Усе, що сталося сьогодні, слід зберігати в таємниці якийсь час. Повертайся назад і не подавай виду, що в тебе щось змінилося. Переконай усіх, що вбив Баші-ачукі. На доказ цього візьми мою шапку і віддай її, скривавлену, своїм начальникам. Тобі повірять, а ми поки що зачаїмося, зникнемо. Заспокоєний хан обдарує тебе своїми щедротами. Усе це потрібно для нашої спільної справи. Більше нічого не можу тобі сказати. Докладніше дізнаєшся про все, коли переговорю з Чолокашвілі. — Баші-ачукі обняв Абдушахіла і по-братньому поцілував його.
— І моїх дітей треба пожаліти, — підвелася Мелано. — Піду вже, тепер є кому проводжати мене. Брат проведе!.. — Вона підійшла до Абдушахіла і взяла його за руки.
Пірімзіса похмуро, наче з заздрістю, дивилася на них. Мелано перехопила її погляд і з лукавою посмішкою сказала:
— На добраніч, дорога невістко! Хай здійсняться твої солодкі сни!.. — І вона з Абдушахілом поспішно залишила печеру.
Розділ тринадцятий
Скривавлена шапка Баші-ачукі довго висіла на площі, щоб люди побачили і переконалися в його смерті.
І старі, й малі вітали Абдушахіла з перемогою, а він усім відповідав однаково:
— До чого тут я? Треба дякувати Чолокашвілі. Без нього я нічого не зробив би, і Баші-ачукі, і весь його загін розгулювали б і досі.
Минули місяці, і ніхто більше не чув про месників. Люди, здавалося, заспокоїлися, заспокоїлись і татари, забули про осторогу, не боячись, ходили всюди. Звістка про це долетіла й до шахського двору. Оцінили віддану службу Чолокашвілі, але сам він у цей час лежав хворий. Погані чутки доходили з Ахмети... Казали, що, мабуть, він більше не встане, йому паралізувало руки й ноги. Пейкар-хан часто цікавився ним, і на