Вибрана проза - Який Церетелі
— Ця волосинка з вусів вашого батька, він дав мені її в заставу.
І судді, і відповідачі, зрозуміло, розреготалися, а грузин, проклинаючи долю, сказав:
— Ну й часи! Де ж закон, справедливість, совість, честь? Сором і ганьба!
Торговці в Тифлісі й зараз сміються:
— Не було людини, дорожчої за Данібегішвілі! Одна лише волосинка з його вусів коштувала тисячу карбованців.
— Усе це добре, — перебив граф. — Але хіба це не доказ того, що в ті часи грузини перебували ще у варварському стані й не розуміли сучасного життя?
— Ви праві, графе, — сумно відповів Андрієвський. — Але цивілізація, яку ми принесли, швидко вивела їх з такого стану, і Грузія зробила великий крок уперед... Онук того самого грузинського князя-дивака довів, що він справжнє дитя цивілізації. Він опинився... серед розбійників, котрі свого часу пограбували пошту. Покійний Воронцов крізь сльози говорив: «Грузин і причетний до такої гидкої, нечуваної в Грузії справи...»
І він по заслузі покарав винуватців: усіх їх прирекли на вічні каторжні роботи в Сибіру. Грузинська громадськість була надзвичайно обурена тим вчинком.
«Грузин і раптом став розбійником! — говорили скрізь. — Де це чувано — ніколи в нас такого не було. О, лихо нам! Який сором, яка ганьба!» І тому подібне. Князь Воронцов спитав якось одну даму: Невже вам так жаль кількох осіб, засланих у Сибір?» І ось що відповіла Воронцову княгиня Манана Орбеліані від імені всіх грузинських жінок: «Було б краще, аби такі, як він, і зовсім не народжувалися на світ нам на ганьбу. Ми тужимо тому, що ті кляті осоромили грузинське ім’я і збилися з дороги». Воронцов поцілував руку княгині Манані й сказав, усміхнувшись: «Не сумуйте, княгине! В сім’ї не без виродка. Спаситель теж помилився, вибираючи апостолів, і серед них виявився Іуда. Він продав Христа, але це не заплямувало християнства. Я сподіваюся, що в майбутньому грузинський народ зміцнить християнські обряди й звичаї».
Потім він обернувся до мене й сказав: «Ерасте Івановичу, Грузія — це сад, але сад, зовсім не схожий на інші сади. І садівник потрібен особливий для квітів, що ростуть у цьому саду».
Господар вів свою розповідь спокійно й серйозно. Всі уважно слухали його задушевну мову. А мене він так зачарував, що мені не хотілося з ним розлучатись.
Я так і зробив — провів з ним весь той час, поки лишався в Одесі. Побачивши, який я наївний і як мало знаю життя, він дав мені чимало корисних порад і настанов.
«Коли приїдете в Петербург, зробіть те й те», — казав він мені.
Оскільки мені випадало їхати самому в супроводі теж недосвідченого, як і я, слуги, він знайшов мені супутника. Саме в ті дні до Москви їхав один із його знайомих. Андрієвський познайомив мене з ним, припоручив мене тому досвідченому чоловікові й спорядив у дорогу.
Слуга, що їхав зі мною в Росію, спочатку хоч і кепкував з усього, що довелося нам побачити, але нічому, як і я, не дивувався. Я пригадую лише два-три випадки, коли він був трохи схвильований, але дуже швидко освоївся з незвичними для нього явищами і навіть припинив розмови про них.
Тоді залізниця існувала лише між Москвою і Петербургом. Між усіма іншими містами Росії сполучення підтримувалося тільки поштовими кіньми.
Ми теж їхали поштовими. Якось ми вловили дивні надривні звуки. Під’їхали ближче, і раптом нам відкрилася лука, а на луці рівними рядами рухалися російські жінки з косами в руках. Вони косили траву й співали дзвінко, пронизливо — то була їхня робоча пісня.
Жінки в тих краях одягаються дуже своєрідно: вони лишають відкритими груди й шию і носять коротку спідницю.
Побачивши тих жінок, Іване вигукнув:
— Швидше заплющіть очі, батоно!
І сам затулився долонею, сердито примовляючи:
— Скарай їх, Боже! І чого нас понесло в ці безсоромні місця?
Коли наш супутник спитав мене: «Що сталося з вашим слугою?» — і я пояснив йому, в чому річ, він мало не луснув зо сміху і все чіплявся до Іване:
— А що, коли б тобі таку жінку? Незабаром вийде наказ, щоб і ваші жінки так одягались, як вони.
— Щоб ти голодував до того дня, — прокляв його по-грузинському Іване, а потім спитав по-російському:
— А пани як одягаються?
— Буває і так, — відповів, регочучи, наш супутник і продовжував, звертаючись до мене: — Кожен край має свої обряди й звичаї, і людину, яка нічого цього не бачила й не знає, все це дивує.
Наш супутник видавав себе за бувалого чоловіка, але якось не проявив особливої винахідливості: приїхавши в Тулу, пішов на фабрику залізних виробів купити ліжко. Він примусив і мене купити ліжко, наче таких ліжок не було в Петербурзі. І ось ми всю довгу подорож тягли з собою таку незручну поклажу.
Мого слугу, крім жінок, вразили й тутешні птахи.
— Дерев ніде ж не видно. Де сідають ці птахи на ніч? — питав він здивовано.
Коли ми приїхали в Петербург і виявилось, що о тій порі року там майже не буває ночей, він сильно зажурився.
Подорож наша тривала цілий місяць. Брата у Петербурзі я не застав. Конвой, як з’ясувалося, перевели в Царське Село, і тільки наступного дня я поїхав побачитися з ним.
Брат розраховував, що я приїду раніше, і коли я затримався в дорозі, занепокоївся, чи не трапилось чого зі мною.
Брат дуже зрадів. Серед конвойців було багато знайомих імеретинців. Вони оточили мене, засипали запитаннями. Зрештою, всі настійно радили мені: «Коли ти надумав вступити на військову службу, залишайся з нами. Найкраще служити в конвої... Наша служба — не служба, а чистісіньке задоволення й розвага».
І справді, життя конвойців загалом, а грузинів особливо, здавалося надзвичайно привабливим людям, схильним до урочистостей. Вони смачно їли, солодко пили, гарно одягалися. Уся їхня служба зводилася до того, що вони кілька годин на день гарцювали на своїх конях. Грузинів скрізь приймали. Всі вони були вихідці з вельможних сімей і відзначалися здоров’ям і вродою. Вони були у великій пошані, особливо у світських жінок.
Я зізнався
