Престиж - Крістофер Пріст

розгулятися. У цих оповідях фігурували скалічені жертви, ув’язнені у підвалі; загуб­лені неупокоєні душі; руки й пазурі, ладні схопити нас у темряві, щойно ми наблизимося до дверей; тріск, гуркання і скрегіт, що його видавали всі, хто прагнув втекти звідти; потворні істоти, що замислили страшну помсту людям, що жили нагорі, при сонячному світлі. Розалі мала перевагу — три роки різниці у віці, тож вона знала, як мене налякати.

У дитинстві я постійно відчувала страх. Наш будинок — погане житло для людей зі слабкими нервами. Тихими зимніми вечорами тут панувала мертва тиша, що інколи порушувалася дивними шерехами: змерзлі тварини й птахи раптом починали ворушитися в пошуках тепла; дерева й голі кущі шелестіли під вітром; далекі шуми посилювалися і спотворювалися у вузькій долині, чия форма нагадувала воронку; селяни проходили дорогою, що огинала наші землі. Часом долиною проносився північний вітер, що буяв на вересових пус­тищах, вив на вершинах скель і занедбаних пасовищах, свистів у щілинах між карнизом і черепицею з вигадливим різьбленням. Будинок дуже старий — він зберігає спогади про попередні покоління і вкритий шрамами багатьох смертей. У такому місці не можна жити вразливій дитині.

Усередині все було просякнуте гнітючою тривогою — похмурі коридори й сходові майданчики, потаємні закапелки й ніші, темні настінні прикраси, суворі старовинні портрети. Наші кімнати були обставлені сучасними меблями, там горіло яскраве світло, але за межами цього затишного острівця царювало минуле — кожен предмет нагадував про померлих предків, давні трагедії, довгі тихі вечори. Я навчилася квапливо обходити

деякі кутки, втупившись поглядом прямо перед собою, аби не бачити зловісних тіней, що стелилися скрізь. Однією з небезпечних зон був нижній коридор поряд зі сходами чорного ходу, де височіли ті самі коричневі двері. Іноді я мимоволі помічала, що вони трохи зсуваю­ться, наче хтось тиснув на них ізсередини. Певно, це відбувалося через протяги, але щоразу, як я бачила ледь вловимий рух, мені уявлялося величезне чудовисько, що з тихою впертістю намагалося вирватися на волю.

Усе своє дитинство — як до, так і після візиту Клайва Бордена,— я оминала двері у віддаленому кінці коридору й дивилася у той бік хіба що випадково. Я ніколи не зупинялася в намаганні розчути, чи долітають звідти якісь звуки. Прискорювала крок і робила вигляд, ніби їх не існує.

Нас трьох — Розалі, мене й маленького Бордена — залишили у вітальні, що прилягала до їдальні, де дорослі досі з’ясовували стосунки. Обидві кімнати виходили в коридор, де містилися коричневі двері.

Суперечка тривала. Хтось гримнув дверима. Я розчула голос матері — вона була явно засмучена.

Потім Стімпсон квапливо перетнув вітальню і прошмигнув до їдальні. Він блискавично відчинив і зачинив двері, але нам вдалося розгледіти трьох дорослих. Вони підвелися, та поки що не відходили від столу. Переді мною промайнуло обличчя матері, спотворене стражданням і гнівом. Стімпсон миттєво затріснув двері, завадивши нам увійти. Він, певно, притримував їх з іншого боку, аби ми не потрапили до їдальні.

До нас долинули крики батька. Владна інтонація не передвіщала нічого доброго. Клайв Борден заперечив, і це розсердило його. Він розмовляв достатньо гучно, аби ми розібрали кожне слово.

— Зможете, містере Борден! — зарепетував він, і його голос пролунав фальцетом через хвилювання.— Неодмінно зможете, чорт забирай!

Ми почули, як розчахнулися двері з їдальні до коридору. Борден відповів щось невиразне.

Трохи згодом Розалі пробурмотіла:

— Здається, тато ось-ось відчинить коричневі двері!

Ми затамували подих. Охоплена панікою, я міцніше притиснулася до сестри. Наш страх передався Нікі, і він зайшовся плачем. Я теж заверещала. Цей галас перекрив голоси дорослих.

— Тихіше! — шикнула на мене Розалі.

— Я не хочу, щоб він відчиняв ті двері,— пхикала я.

Аж раптом до вітальні стрімко увірвався Клайв Борден і побачив нас трьох — до смерті наляканих. Гадки не маю, як він сприйняв цю сцену, проте було очевидно, що жах, уособлений коричневими дверима, не залишив його байдужим. Підступивши ближче, чоловік нахилився і підхопив Нікі на руки.

Він щось прошепотів сину на вухо, але його слова не були заспокійливими. Я не прислухалася, бо мене турбували лише мої власні страхи. Не знаю, що він сказав. В іншому кінці коридору — там, де були коричневі двері,— зяяв чорний прямокутник. Унизу горіло світло, і я помітила дві сходинки, що вели вниз, а за ними — поворот та інші сходинки.

Я спостерігала за тим, як Борден виніс Нікі з кімнати. Хлопчик дивився назад, обхопивши руками шию батька, а той дбайливо прикрив долонями його голову, щоб він не забився, після чого переступив поріг і почав спускатися сходами.

VI

Ми з Розалі опинилися перед надзвичайно складним вибором: залишитися в нашій затишній вітальні або прокрастися слідом за дорослими. Я пригорнулася до старшої сестри, вчепившись у її ногу. Місіс Стімпсон кудись зникла.

— Ти підеш із ними? — спитала Розалі.

— Ні! Ти підеш! Подивишся, що вони робитимуть, а потім розкажеш мені.

— Я повертаюсь до дитячої кімнати,— заявила вона.

— Не покидай мене! — скрикнула я.— Мені страшно бути тут самій. Не йди!

— Ти можеш піти зі мною.

— Ні. Що вони хочуть зробити з Нікі?

Однак Розалі відсахнулася, ляснула мене по плечу і грубо відштовхнула. Її обличчя зблідло, очі зіщулилися. Вона тремтіла всім тілом.

— Роби як знаєш! — скрикнула моя сестра і, хоча я вперто хапалася за її руку, вона вирвалася і вибігла з кімнати.

Розалі проминула страшний коридор, обійшла розчахнуті двері, після чого звернула на кам’яні плити біля підніжжя сходів і стрімголов помчала нагору. Тоді мені здавалося, що вона зневажає мене за мою полохливість, але нині, з позиції дорослої людини, я підозрюю, що вона була налякана ще більше за мене.

Хай там що, а я залишилася сама-самісінька. Мені було легше прийняти рішення після того, як мене покинули напризволяще. Мною опанував дивний спокій, що паралізував мою уяву. То була інша форма страху, але вона спонукала мене діяти. Я знала, що не зможу сидіти у вітальні сама, і розуміла, що мені бракує сміливості добігти до віддалених сходів і піднятися до дитячої кімнати, як це зробила Розалі. Вибору не було. Я подолала невелику відстань до відчинених коричневих дверей і глянула на сходи, що вели до підвалу.

На стелі горіли дві лампочки, що освітлювали шлях, а нижче, там, де виднілися ще одні двері, сяйво було значно яскравішим. Сходи виявилися звичайними, не застеленими килимами, навдивовижу чистими, без жодних ознак потойбічної чи будь-якої іншої небезпеки. Знизу долинали голоси.

Я тихенько спустилася, побоюючись, що мене помітять, проте, діставшись останніх сходинок і зазирнувши до підвалу, збагнула, що потреби ховатися не було. Дорослі були заклопотані своїми справами.

Я вже достатньо виросла, аби розуміти майже все, що відбувалося, хоча зараз я не можу пригадати, про що вони розмовляли. Коли я опинилася у підвалі, мій батько й Клайв Борден знову сперечалися, причому цього разу говорив здебільшого Борден. Моя мама стояла трохи далі, так само як і дворецький Стімпсон. Нікі досі сидів на руках у свого батька.

Мене неабияк здивували розміри й чистота підвалу. Я й гадки не мала, що під нашою частиною будинку пролягає величезне підземелля. В