Престиж - Крістофер Пріст

Саме тоді я помітив товстий ізольований кабель, що тягнувся від трансформатора до великого розподільного щита, прикріпленого до віддаленої стінки. Метнувшись туди, я знайшов аварійний рубильник і недовго думаючи смикнув його вниз.

Пекельні сили, що бушували всередині трансформатора, миттєво замовкли. Лише ядучий блакитний дим вибивався з-під ґратки, проте він швидко розвіювався.

Над моєю головою почувся глухий звук падіння, після чого запала тиша.

Засмучений, я нерухомо стояв, дивлячись вгору — туди, де розташовувався планшет сцени. Минуло кілька секунд.

До мене донеслося якесь тупотіння і гнівний лемент Енджера. Також я розрізнив слабший шум у залі, але не почув ані овацій, ані криків «браво». Біганина й репетування свідчили про переполох. Хай там як, а я завадив Енджеру завершити виступ.

Я прийшов до театру, прагнучи розкрити його таємницю, а не для того, щоб зірвати показ. Мені не вдалося здійснити перше, але я мимоволі досяг успіху в другому. На додачу я дізнався, що трансформатор Енджера був набагато потужнішим порівняно з моїм, хоча виявився пожежонебезпечним.

Я зрозумів, що мене от-от знайдуть, тож відійшов від трансформатора, що швидко охолоджувався, і помчав до виходу. В грудях пекло від диму, голова паморочилася. Нагорі — на сцені і за лаштунками — стояв гамір: багато людей кричали й метушилися. Таке сум’яття мене влаштовувало. Десь неподалік лунали несамовиті крики. Загальна паніка сприяла моїм планам забратися звідси.

Перестрибуючи через дві сходинки, я наказав собі не зупинятися, хоч би що я побачив. Але такого дивовижного видовища я не очікував!

Мій розум затуманився — чи то від угару, чи то від хвилювання, чи то від страху бути спійманим. Я не міг збагнути, що відбувається.

Розлючений Енджер стояв на верхніх сходинках, простягаючи до мене руки. Він нагадував привида! За його спиною горіли вогні, які чомусь просвічували крізь його тіло. Мене осінила низка здогадок: це спеціальне вбрання для виконання трюку!

Чарівна тканина! Виготовлена з якогось особливого матеріалу. Завдяки їй він стає невидимим. Невже в цьому криється розгадка?

Розігнавшись, я не зумів вчасно зупинитися і врізався прямо в нього. Ми обоє гепнулися на підлогу. Енджер спробував схопити мене, проте масляниста речовина, якою він намастився з ніг до голови, не давала йому можливості вчепитися в мене міцніше. Я вислизнув з його рук і відповз убік.

— Борден! — гнівно прохрипів він; його голос упав до шепоту.— Стій!

— Я не винен! Я не хотів! — скрикнув я.— Відійди!

Підхопившись на ноги, я побіг геть, а він залишився лежати на підлозі. Луна моїх кроків відскакувала від голих цегляних стін; я пройшов маленький коридорчик, звернув за ріг, прожогом спустився сходами, прошмигнув ще одним коридором із голими стінами й пронісся повз кімнатку воротаря. Той здивовано звів очі, але не мав жодних шансів наздогнати мене.

Наступної миті я опинився надворі й квапливо рушив тьмяно освітленою алеєю в напрямку набережної.

Трохи згодом я зупинився перевести дух і став обличчям до моря, нахилившись вперед і обпершись руками об коліна. Болісно прокашлявся, аби очистити легені від диму. Стояв погожий теплий вечір, типовий для перших днів літа. Сонце щойно зайшло, і вздовж набережної загорялися різнокольорові вогні. Припливні хвилі м’яко накочувалися на кам’яну стіну.

Із театру «Павільйон» виходила публіка. Чимало глядачів здавались збентеженими — вони, певно, не розуміли, чому вистава раптово закінчилася. Змішавшись із натовпом, я дістався головної торгової вулиці, проминув перехрестя і попрямував до вокзалу.

Значно пізніше, після опівночі, я повернувся до мого лондонського будинку. Діти спали. Сара пригорнулася до мене своїм теплим тілом, а я довго лежав у темряві, розмірковуючи над тим, як закінчився цей вечір.

XXXVII

Сім тижнів по тому Руперт Енджер помер.

Зайве казати, що мене мучило почуття провини, тим паче, що в обох газетах, що розмістили некролог, його смерть пов’язували з «травмами», отриманими під час виступу. В газетах не уточнювалося, коли стався нещасний випадок, але я знав точну дату — день моєї поїздки до Лоустофту.

Я з’ясував, що Енджер скасував решту виступів у «Павільйоні» і, наскільки мені відомо, не виходив на сцену після прикрого інциденту. Гадки не маю чому.

Тепер стало очевидним, що саме тієї ночі він був смертельно поранений.

Утім, дещо залишалося незрозумілим: після мого випадкового втручання не минуло й хвилини, як я налетів на Енджера. Він не був схожий на смертельно поранену чи травмовану людину — ніяких пошкоджень я не побачив. Навпаки, мій противник виглядав здоровим і рішуче налаштованим битися. Ми зчепилися і вовтузилися на підлозі, доки я не вирвався. Єдине, що мене здивувало,— маслянистий крем, яким він намастив свою шкіру чи костюм. Я припустив, що це допомагає йому виконувати трюк або готуватися до зникнення. Якась незбагненна таємниця. Щойно я оговтався після чаду, мені вдалося відновити в пам’яті все, що відбувалося впродовж тих секунд. На якусь мить я розгледів Енджера «наскрізь», наче окремі частини його тіла — а може, все тіло — стали майже прозорими.

Інша загадка: під час нашої сутички на мене не пролилося жодної краплі тієї маслянистої речовини. Я чітко пам’ятаю, що він схопив мене за руки, і я відчув щось слизьке, проте жодних слідів не лишилося. Пригадую, коли я їхав додому лондонським поїздом, я підніс руку ближче до світла, сподіваючись побачити її «наскрізь».

Попри певні сумніви, я не міг позбутися докорів сумління. Приголомшений страшною трагедією, я зрозумів, що мушу знайти якийсь спосіб спокутити свою вину.

На жаль, газети опублікували некролог на кілька днів пізніше, коли Енджер уже був мертвий і похований. Тому я не мав нагоди відвідати похорон і піти на примирення з його родичами та друзями. Жалобний вінок або коротенька записка могли би посприяти нашому зближенню. Шкода, що цього не сталося.

Після довгих роздумів я вирішив безпосередньо звернутися до його вдови й написав їй щирого листа, сповненого непідробного співчуття.

Я пояснив, хто я такий і чому так склалося, що в молодості ми з її чоловіком посварилися і, на превеликий жаль, ворогували всі ці роки. Далі я зазначив, що звістка про його завчасну смерть вразила й засмутила мене, що вся наша професійна спільнота важко переживатиме цю втрату. Я віддав належне його майстерності ілюзіоніста й згадав створені ним чудові трюки.

Потім я перейшов до основного пункту, заради якого замислив написати цього листа, хоча мав надію, що жінка розцінить мої слова як раптову, спонтанну ідею. Я написав, що після смерті ілюзіоніста його колеги зазвичай просять родичів покійного продати непотрібний їм реквізит. Зважаючи на наші тривалі непрості стосунки з Рупертом, додав я, мені видається доречним зробити його родині аналогічну пропозицію, і я залюбки виконаю цей моральний обов’язок — витрати мене не хвилюють, оскільки я маю певні кошти.

Надіславши листа, я передбачив, що удова навряд чи піде мені назустріч, і спробував дізнатися подробиці у знайомих артистів. Діяти треба було обережно, адже я не знав, хто з моїх колег волів би заволодіти обладнанням Енджера. Гадаю, охочих було багато. Професійні ілюзіоністи, безперечно, чули про його неймовірний номер. І все-таки я дав зрозуміти, що мені б хотілося придбати речі Енджера, якщо їх виставлять на продаж.

За