Престиж - Крістофер Пріст

В його житті вирізняється один нетривкий період фізичного й психічного спокою, коли він познайомився з Діаною Еллінгтон і одружився з нею. Вони оселилися в Твікенемі, у графстві Мідлсекс, але шлюб виявився трагічно коротким. Після смерті дружини Клайв Борден вирішив не переїжджати й умовив свою заміжню сестру, що мешкала поблизу, допомогти йому у вихованні дитини. Він повернувся до кіноіндустрії, і, попри всі негаразди й авантюри, йому вистачало грошей на утримання маленького сина. Такими були загальні обставини його життя до зустрічі з моїми батьками.

Після фатальних подій Борден покинув своє помешкання в Твікенемі і вочевидь перебрався до середмістя Лондону. Взимку 1971 року виїхав за кордон: спершу вирушив до США, а згодом — до Канади чи Австралії. За словами його сестри, він змінив прізвище й свідомо розірвав зв’язки з минулим. Я довго й ретельно розшукувала його, але все було марно. Мені навіть не вдалося дізнатися, живий він чи ні.

IV

Повертаючись до візиту Клайва Бордена до Колдлоу-­Хаусу, я спробую відновити картину того, що відбувалося у вітальні, поки ми — діти — гралися на горішньому поверсі.

Не сумніваюсь, що мій батько демонстративно виявляв гостинність — накрив стіл і відкоркував пляшку дорогого вина. Вечеря мала бути розкішною. Батько люб’язно розпитав гостя про те, як пройшла поїздка автомобілем, поцікавився його думкою щодо останніх новин або обмежився банальними фразами на кшталт «Як ваші справи?». Саме так він поводився у ситуаціях, що здавалися непередбачуваними або не підлягали контролю. Йшлося про оманливу приємну видимість, що її створював благопристойний джентльмен. Вона не приховувала нічого загрозливого, але була цілком недоречною. Як на мене, такий підхід зводив нанівець усі спроби примирення.

Натомість моя мати грала складнішу роль. Вона значно краще відчувала напругу між двома чоловіками, але її стримувало усвідомлення того, що вона не мала стосунку до цієї історії. Гадаю, мама здебільшого мовчала — принаймні впродовж першої години, не забуваючи про необхідність порушити тему, що мала велике значення для всіх. Мабуть, вона намагалася тонко й ненав’язливо спрямувати розмову в потрібне русло.

Мені важче говорити про Клайва Бордена, оскільки я майже не знала його, але підозрюю, що ініціатором цієї зустрічі виступив він. Певна, що мої батьки не зробили би перший крок. Не виключено, що вони листувалися з ним, перш ніж надіслати запрошення. Враховуючи його тодішнє фінансове становище, про яке я нещодавно довідалася, можна припустити, що він сподівався змінити своє життя на краще внаслідок зближення з моєю родиною. Або знайшов якісь сімейні мемуари, що пояснюють або виправдовують поведінку Альфреда Бордена. (За тих часів книга Бордена, ясна річ, уже була видана, хоча не причетні до світу магії люди навряд чи щось знали про неї.) З іншого боку, він міг дізнатися про існування особистого щоденника Руперта Енджера. Зважаючи на Енджерову маніакальну одержимість датами, цифрами й різними подробицями, існує надзвичайно висока ймовірність того, що він вів щоденник.

Хоч би хто запропонував зустрітися, я переконана, що основною причиною було бажання досягти примирення. Наскільки я пам’ятаю, панувала тепла атмосфера (принаймні спочатку). Зрештою вони зробили неабиякий прорив — зустрілися віч-на-віч. Їхнім батькам не вдалося зайти так далеко.

Хай там що, а саме давня ворожнеча підштовхнула їх до цього рішення. Жодна інша тема не зближувала наші сім’ї настільки тісно й не роз’єднувала їх із такою неминучістю. Розмова, що точилася мляво через люб’язність батька й знервованість Бордена, рано чи пізно добігла кінця. Хтось мав вимовити: «Може, ви розкажете щось нове про те, що сталося?».

Щоразу, як я осмислюю минуле, мене пригнічує ідіо­тизм безвихідної ситуації. Будь-яка професійна таємниця, що стримувала наших прадідів, померла разом з ними. Жоден із нащадків не став ілюзіоністом і не мав схильності до магії. Якщо хтось і виявив бодай якусь зацікавленість, то це я, причому мене спонукав один мотив — провести своє власне розслідування. Я прочитала кілька книжок з ілюзіонізму й кількоро біографій відомих фокусників. Здебільшого вони написані сучасними авторами; найстаріша книжка з усіх прочитаних мною — твір Альфреда Бордена. Мені відомо, що з кінця минулого століття мистецтво магії стрімко розвивалося і тодішні популярні фокуси вийшли з моди — їх замінили інші. Приміром, в епоху наших прадідів ніхто не чув про трюк із розпилюванням жінки. Поширений фокус винайшли в двадцяті роки нашого століття, коли Дантон і Професор давно полишили цей світ. Магія ґрунтується на тому, що ілюзіоністи вигадують дедалі більш ексцентричні трюки. За наших часів виступи Професора видалися би дивними, несмішними, повільними й, що найважливіше, позбавленими загадковості. Трюк, що приніс йому славу і багатство, сприймався би як музейна реліквія, і будь-який суперник, що поважає себе, зумів би легко відтворити цей номер і надати йому більшої таємничості.

Попри це, наша ворожнеча триває майже сто років.

Того дня, коли приїхав Клайв Борден, нас, дітей, урешті-решт привели з дитячої кімнати до їдальні й посадили за стіл із дорослими. Нікі подобався нам, тож ми раділи, що нас розмістили поряд, на одному боці столу. Я добре пам’ятаю ту вечерю, але лише тому, що з нами був Нікі. Ми думали, що він пустує, щоб розважити нас. Тепер я розумію, що хлопчик раніше не бачив пишно накритого столу і йому ніколи не прислужували інші люди. Він просто не знав, як поводитися. Борден час від часу стримував сина й різко наказував йому заспокоїтися, але ми з Розалі під’юджували Нікі. Батьки нічого не сказали, бо не мали звички тиснути на дітей, нав’язуючи дисципліну, засновану на беззастережному батьківському авторитеті. Вони ніколи не сварили би нас у присутності сторонніх.

Ми навіть не здогадувалися, що наші витівки призвели до зростання напруги між дорослими. У гучному голосі Клайва Бордена лунало щось застрашливе й неприємне, що дратувало мене. Батьки грубо відповідали йому, відкинувши всі правила ввічливості. Зав’язалася суперечка, і батько заговорив з ними владним тоном, який ми часто чули в ресторанах, коли офіціант виявлявся неповоротким. Наприкінці трапези мій батько був наполовину п’яним, наполовину розгніваним; мама — блідою і мовчазною, а Клайв Борден (ймовірно, захмелілий більше за інших) невтомно розповідав про свої проблеми. Місіс Стімпсон вивела нас трьох до сусідньої кімнати, нашої вітальні.

Нікі чомусь заплакав і попросився додому. Коли ми з Розалі спробували втішити його, він накинувся на нас з кулаками.

— Мені страшно,— мовила я до Розалі.

— Мені теж,— сказала вона.

Ми припали вухом до подвійних дверей, що відділяли одну кімнату від іншої. До нас долинули крики, що чергувалися з довгими паузами. Батько ходив туди-­сюди, його черевики нетерпеливо клацали об натертий паркет.

V

У нашому будинку було місце, куди дітям суворо заборонялося заходити. Туди вели неоковирні, пофарбовані в коричневий двері, прорублені в трикутнику стіни, під сходами чорного ходу. Ці двері завжди були зачинені, і до приїзду Клайва Бордена я жодного разу не бачила, щоб хтось із домашніх — прислуга чи члени сім’ї — пере­ступав поріг.

Розалі якось сказала мені, що там живуть привиди. Вона вигадувала моторошні історії — докладно описувала деякі епізоди, а деякі навмисно не завершувала, дозволяючи моїй уяві