Престиж - Крістофер Пріст

Шановний сер.

Справа про заповіт

Руперта Девіда Енджера, есквайра

У відповідь на ваш запит, надісланий на адресу нашого клієнта, повідомляємо вам, що ми отримали всі необхідні вказівки, що стосуються рухомого і нерухомого майна покійного Руперта Енджера. Просимо вас не розвідувати інформацію про призначення цього майна й права власності.

Наразі ми чекаємо на рішення спадкоємців нашого клієнта щодо розпродажу деяких дрібних предметів, які належали йому. Розпродаж відбудеться на відкритому аукціоні, час і місце проведення якого будуть оголошені в газетах.

З найкращими побажаннями

Ваші покірні слуги

Кендал, Кендал, Овен

(Адвокати й повірені)

XXXVIII

Осяяний сліпучими вогнями рампи, я роблю крок уперед і дивлюсь вам у вічі.

Я кажу: «Погляньте на мої руки. Вони порожні».

Я здіймаю долоні вгору, аби ви мали змогу краще розгледіти їх, і розчепірюю пальці, демонструючи, що між ними нічого не приховано. Тепер я виконую останній фокус: у моїх — начебто порожніх — руках з’являється оберемок зів’ялих паперових квітів.

XXXIX

Сьогодні, 1 вересня 1903 року, я заявляю, що смерть Енджера фактично поклала край моїй кар’єрі.

Хоча я був доволі заможним чоловіком, мені доводилося утримувати сім’ю і вести хаотичне життя, що вимагало великих витрат. Я не міг ухилитися від своїх обов’язків, тож мусив погоджуватися на будь-який анга­жемент. У певному сенсі я не відійшов від справ, але амбіції юності, бажання дивувати й ошелешувати, задоволення від грандіозних задумів — усе це безслідно зникло. Я не втратив спритності рук і зберігаю основні професійні навички. Після того як Енджер пішов з життя, я знову став єдиним виконавцем «Нового транс­портування людини». На жаль, цього виявилося недостатньо.

Мене опанувало гостре відчуття самотності. Оскільки Угода забороняє розповідати про такі переживання, зазначу лише, що я був єдиним другом, про якого мріяв. Зайве казати, що я — єдиний друг, із ким я не міг зустрітися.

Я порушую цю тему з надзвичайною обережністю.

Моє життя сповнене таємниць і суперечностей, що їх я ніколи не розкрию.

За кого вийшла заміж Сара? За мене чи за мене? Я маю двох дітей, яких обожнюю. Мені дозволено любити їх, бо вони — мої діти… чи справді мої? Як визначити це? Довіритися інстинктам? Якщо вже на те пішло, кого з двох — мене чи мене — покохала Олів? З ким вона жила у Горнсі? Не я першим розділив з нею ліжко, не я запросив її до помешкання, проте я скористався її присутністю, знаючи, що я вчинив так само.

Хто з двох — я чи я — намагався викрити Енджера? Хто з двох — я чи я — розробив трюк «Нове транспортування людини» і першим виконав його?

Навіть мені здається, що я висловлююсь заплутано, але це ілюзія: кожне слово є обґрунтованим і точно ­відображає суть. Ось у чому полягає головна дилема мого існування.

Вчора я виступав у Белемі, що в південно-західній частині Лондону. Між ранковою і вечірньою виставами я мав двогодинну перерву. Як завжди, я зачинився у своїй гримерній, запнув штори, ввімкнув нічник, приліг на канапу і задрімав.

Я прокинувся…

Чи справді я прокинувся? Може, то була галюцинація? Сон?

Переді мною стояв привид Руперта Енджера з довгим кинджалом у руках.

Перш ніж я встиг ворухнутися чи покликати на допомогу, він миттєво стрибнув на канапу й навалився на мене. Потім привид заніс кинджал, спрямувавши лезо мені в серце.

— Готуйся до смерті, Бордене! — зловісно прошипів він.

Роздивляючись цю пекельну потвору, я подумав, що тіло противника видається дуже легким, і я міг би стряхнути його з себе, якби мене не паралізував страх. Схопивши Енджера за передпліччя, аби завадити йому вдарити мене кинджалом, я, на мій превеликий подив, виявив, що він досі вкритий маслянистою субстанцією. Що сильніше я пручався, то швидше вислизала з моїх пальців його мерзенна плоть. На мене повіяло смердючим подихом, затхлістю могили, мерт­вечиною.

Геть нажаханий, я застогнав, відчувши гостроту леза.

— Ну! Кажи правду, Бордене! Хто ти? Котрий з двох?

Мені перехопило подих. Надто глибоким був страх, що кинджал будь-якої секунди проб’є грудну клітку й встромиться в саме серце.

— Кажи правду або помреш! — Вістря невблаганно тиснуло на мене.

— Я не знаю, Енджере! Я вже не знаю, хто я такий!

Жахіття закінчилося так само раптово, як і почалося. Його обличчя маячіло за кілька дюймів від мого, я бачив перед собою злобну гримасу, непритомнів від нудотного подиху. Лезо вже проштрикнуло шкіру! Набравшись сміливості, я двічі вгатив кулаком йому в голову й відштовхнув від себе. Мертва хватка ослабла. Відчувши перевагу, я зціпив руки в замок і заходився навмання молотити по ньому. Він заверещав і відсахнувся. Кинджал злетів у повітря. Проте Енджер досі сидів на мені. Тоді я вдарив його з подвійною силою і смикнувся вбік. Сповнений неймовірного полегшення, я побачив, що це спрацювало,— агресор покотився вниз. Смертоносне лезо відскочило від стіни й впало на підлогу.

Утім, Енджер швидко звівся на ноги, хоча тримався на відстані й насторожено спостерігав за мною, очікуючи нової атаки. Я випростався, готуючись дати йому відсіч. Цей монстр — привид мого найзаклятішого ворога — скидався на втілення найгірших кошмарів.

Через його напівпрозоре тіло просвічував вогник нічника.

— Забирайся звідси! — прохрипів я.— Ти мертвий. Мені з тобою нічого ділити.

— І мені з тобою теж. Я не вбиватиму тебе, Бордене. Моя помста буде страшнішою. Це ніколи не мало статися. Ніколи!

Привид Руперта Енджера відвернувся від мене, попрямував до зачинених дверей і з легкістю пройшов крізь них. Ніщо не нагадувало про його присутність, крім огидного трупного смороду.

Розмова з почварою так налякала мене, що я нерухомо сидів на канапі, доки не пролунав гонг, сповіщаючи про початок вистави. Невдовзі прийшов мій костюмер — саме його наполегливий стукіт повернув мене до тями.

Я знайшов кинджал Енджера на підлозі гримерної. Він зберігається у мене. Це справжній кинджал. Його приніс привид.

Усе втратило сенс. Мені боляче дихати й рухатися; я досі відчуваю, як вістря упирається прямісінько в серце. Я сиджу у своєму помешканні, не знаючи, що робити і хто я такий.

Кожне написане мною слово є правдою, і кожне слово точно відтворює моє життя. Мої руки порожні, і я дивлюсь вам у вічі чесним поглядом. Отак я живу, але це нічого не пояснює.

Я піду до кінця. Сам.

Частина третя. КЕЙТ ЕНДЖЕР  

І

За тих часів мені було п’ять років, але я не маю жодних сумнівів, що це трапилося насправді. Так, я знаю, що дитяча пам’ять може зле пожартувати з нас, особливо вночі, після жахливого потрясіння. Знаю, що іноді люди складають мозаїку з уявних спогадів, видаючи бажане за дійсне або привласнюючи чужі враження. Мені теж властиво помилятися, і саме тому я витратила багато років на відновлення цілісної картини.

Сталося дещо жорстоке, страшне, незбагненне. Радше, то був злочин, який скалічив долі більшості людей, причетних до цієї історії. І зіпсував життя мені.

Нині я можу описати події, свідком яких була. З позиції дорослого.

ІІ

Мій батько — лорд Колдердейл у шістнадцятому поколінні. Наше прізвище — Енджери. Мого батька звали Віктор Едмунд. Він — син Едварда, єдиного сина Руперта Енджера.