Престиж - Крістофер Пріст

стало зрозумілим — то були засоби маркування і подальшої перевірки, зокрема три слоїки з чорнилом різних кольорів, миска борошна, крейда й шматочки вугілля. Енджер запропонував добровольцю взяти щось одне, і коли той вказав на миску, повернувся спиною і звелів обсипати його борошном. Чоловік послухався; біла хмаринка ефектно злетіла вгору, виблискуючи у сяйві ламп.

Енджер знову став обличчям до зали й попросив доб­ровольця обрати будь-яке чорнило. Той надав перевагу червоному. Енджер простяг припорошені борошном руки, і на його пальцях миттєво розповзлися чорнильні плями.

Мітки виглядали чіткими й розбірливими. Задоволений результатом, Енджер відпустив помічника. Вогні потьмяніли, і лише один потужний промінь прожектора освітлював сцену.

Аж раптом зчинився пекельний шум, і повітря неначе розкололося на друзки. На мій подив, із блискучої кулі вискочила біло-блакитна дуга електричного розряду. Вона рухалася з шаленою швидкістю і за кілька секунд потрапила в обнесене залізними планками коло, де вже стояв Енджер. Ця тріскуча блискавка нагадувала злобну живу істоту.

Кількість розрядів стрімко зросла, збільшившись вдвічі або втричі. Скрізь стрибали електричні змійки, обмацуючи сцену. Одна з них поповзла до Енджера й обвилася довкола його тіла, внаслідок чого блакитне сяйво огорнуло не тільки його постать, а неначе підсвітило шкіру зсередини. Він охоче зустрів їх — підняв здорову руку і закружляв на місці, дозволяючи шиплячим чудовиськам оточити його.

Нові й нові зловісні спіралі приєднувалися до цього божевільного танцю. Енджер не звертав на них жодної уваги. Вони атакували почергово: одна відскакувала назад, немов батіг після удару, а дві інші підступали ближче й сікли його вогняними різками, розсипаючи іскри.

Повітрям швидко розповзався дивний запах. Я вдихав його разом з усіма, здригаючись від думки про його походження. Здавалося, якась потойбічна, заборонена сила нарешті вирвалася на волю, заповнивши простір смородом дикої первісної енергії.

Незважаючи на розтривожених змій, що звивалися довкола нього, Енджер попрямував до триноги, що височіла в самісінькому центрі цього пекла, під джерелом розрядів. Судячи з усього, там було безпечно. Неспроможні схопити його, сліпучі дуги відстрибнули й люто накинулися на огорожу. Над кожною металевою планкою вигиналася одна дуга, що несамовито сичала й плювалася, але утримувалася на місці.

Вісім палаючих стрічок утворили щось на кшталт балдахіну там, де стояв самотній силует. Вогні рампи вже не світилися; слідом за ними згасли прожектори. Енджера осяювали лише електричні розряди. Він заціпенів, здійнявши руку і мало не торкаючись головою металевого циліндра, звідки вихоплювалася електрика. Чоловік звертався до глядачів, виголошуючи якусь тираду, проте нестерпний гуркіт заважав розчути його слова.

Опустивши руки, він мовчки постояв дві-три секунди, немовби примирившись з тим, що показав публіці жахливе видовище.

А потім зник.

Енджер щойно був тут, а наступної миті кудись подівся. Апарат видав різкий пронизливий скрегіт і начебто затремтів, але, щойно ілюзіоніст щез, яскраві електричні спалахи померкли. Поодинокі розряди зашипіли й затріщали, мов феєрверк. Стало тихо. Сцену окутав морок.

Я незчувся, як скочив зі свого місця. Інші глядачі теж звелися на ноги. Усі були нажахані. На наших очах безслідно пропав чоловік!

За моєю спиною, в проході, зчинилася якась метушня. Ми всі озирнулися подивитися, що відбувається. Я майже нічого не бачив через велике скупчення людей. Краєм ока вловив якийсь рух у темряві. На щастя, в залі загорілися люстри і потужний промінь одного з прожекторів спрямувався вниз.

Там стояв Енджер!

До нього кинулися працівники, а за ними побігли кілька глядачів, але він відштовхнув їх і втримав рівновагу.

Ледве пересуваючи ноги, він рушив центральним проходом до сцени.

Прийшовши до тями, я швидко здійснив підрахунки. Між його зникненням зі сцени й появою у проході минуло не більше двох секунд. Я спробував визначити подолану ним відстань. Щонайменше шістдесят футів відділяли моє крісло від просценіуму. Енджер з’явився у кінці проходу, біля дверей, що вели до фоє. Він стояв далеко — футів за сорок від мене.

Чи можливо під покровом темряви подолати сто футів за одну секунду?

Питання риторичне. Звісно, це неможливо зробити без застосування особливих прийомів сценічної магії.

Які саме прийоми він використовував?

Коли Енджер прямував до сцени, він на якусь мить порівнявся зі мною і спотикнувся на одній зі сходинок.

Я був певен, що він не бачив мене,— очевидно, що глядачі зовсім не цікавили його. Такий вигляд мають люди,

яких мучить сильний біль: спотворене гримасою обличчя, скуті рухи. Він хитався мов п’яний, хворий або старий, що страшенно втомився від життя. Я помітив, що ліва рука, яку він старався не чіпати, мляво висіла вздовж тіла; пальці досі були припорошені борошном, а червона чорнильна пляма потемнішала. На фраку теж виднілися вигадливі візерунки з борошна, що їх створив запрошений доброволець кілька секунд тому, за сотню футів звідси.

Зала вибухнула оваціями. Під схвальний свист і крики «браво!» Енджер повільно піднявся на сцену, ­осяя­ний променем другого прожектора. Там йому стало кра­ще. Коли спалахнули вогні рампи, він розкланявся і послав кілька поцілунків рукою, тріумфально усміхаю­чись глядачам. Зачудований побаченим, я аплодував разом з іншими.

За спиною Енджера тихенько опустилася завіса, приховуючи його апаратуру.

ХХХІІ

Я не розумів, як це робиться! Я бачив виставу на власні очі й пильно спостерігав за Енджером — мені були добре відомі всі можливі техніки й типові відволікальні маневри фокусників. Покидаючи «Емпайр», я кипів від злості. Мене дратувало, що хтось скопіював найкращий номер із мого репертуару, і я сердився ще більше, усвідомлюючи, що іншому артисту вдалося вдосконалити його. Але найбільших страждань мені завдавало те, що я не міг збагнути, як це робиться.

Енджер був сам. Стояв в одній точці. З’явився в іншій. Без допомоги дублера чи підсадного асистента. Само собою, він фізично не міг так швидко переміститися з одного місця до іншого.

Від заздрості моя лють лише посилилася. Поза всяким сумнівом, «Блискуча мить» — дешева, розрахована на публіку назва цієї клятої, вдосконаленої версії «Нового транспортування людини» — була унікальним трюком, що вивів на новий рівень мистецтво ілюзіонізму, яке часто стає об’єктом знущань і хибного розуміння. Хоч би яким було моє ставлення до нього, та це викликало захоплення. Я відчував, що мені неабияк пофортунило бути присутнім на такому показі (гадаю, більшість глядачів погодилися би зі мною). Вийшовши з мюзик-холу, я перетнув вузьку доріжку, що вела до службових приміщень, і, несподівано для самого себе, подумав, що було б чудово надіслати Енджеру мою візитівку, а потім навідатися до гримерної й особисто привітати його.

Я притлумив це бажання. Після стількох років запеклого суперництва я не мав наміру принижуватися лише тому, що мій противник бездоганно виконав свій номер.

Повернувшись до свого тодішнього помешкання у Горн­сі, я провів безсонну ніч і до світанку крутився поряд з Олів.

Уранці я ретельно обміркував особливості його трю­ку, намагаючись проникнути в сутність таємниці.

Змушений повторити: гадки не маю, як він це зробив. Я не зумів розкрити секрет під час його виступу і згодом, проаналізувавши побачене згідно з усіма відомими мені принципами магії, так і не наблизився до розгадки.

В основі номера Енджера лежали три чи навіть чотири фундаментальні типи сценічної ілюзії.