Престиж - Крістофер Пріст

очах дитини склепіння здавалося високим і простиралося навсібіч, до вибілених стін, що були десь далеко. (Хоча більшість дорослих могли випростатися на повен зріст, стеля в підвалі була набагато нижчою порівняно з жилими кімнатами, а розміри підземелля не перевищували площу першого поверху.)

У підвалі зберігалося багато непотрібних речей, перенесених сюди з будинку: ще з часів війни тут стояли меб­лі, прикриті від пилу білими чохлами. Біля однієї зі стін були навалені картини в рамах, розвернуті зображеннями всередину. Неподалік від сходів, за цегляною перегородкою, містився винний льох. У протилежному кінці підвалу, де майже нічого не можна було розгледіти, височів ще один штабель охайно складених ящиків і коробок.

Загалом це місце — просторе, чисте, прохолодне — справляло приємне враження. Його використовували у господарчих цілях і тримали в порядку. Тоді я не зважала на такі подробиці. В основі моєї оповіді лежать відновлені спогади й знання, що їх я набула згодом.

Того дня, коли я вперше потрапила до підвалу, мою увагу привернув дивний пристрій в самісінькому центрі.

Попервах я подумала, що це маленька клітка,— мене збило з пантелику коло з восьми міцних дерев’яних дощок. Потім я побачила, що конструкція вбудована в підлогу. Щоб увійти туди, треба було зійти вниз, у яму. Отже, цей апарат був більшим, ніж мені видавалося. Мій батько, який спустився в коло, був видимим лише вище пояса. Над ним нависали дроти, а довкола центральної осі обертався якийсь предмет незрозумілої форми, що блищав і переливався у миготінні ламп. Батько старанно працював; вочевидь він натискав на якесь руків’я, що було поза моїм полем зору, адже робив енергійні рухи, немовби накачуючи воду насосом.

Моя мама стояла трохи далі, напружено спостерігаючи за тим, що відбувалося. Стімпсон завмер поряд. Обоє мовчали.

Клайв Борден, не відриваючи погляду від мого батька, підійшов до однієї з дерев’яних перекладин. Нікі сидів у нього на руках і, вигнувши шию, теж дивився униз. Борден щось казав, а мій батько, не полишаючи свого заняття, відповідав різким тоном і бурхливо жестикулював. Я знала, що це означає. Нам із Розалі було непереливки, коли він сердився на нас і прагнув довести свою правоту, навіть якщо його аргументи були смішними.

Я зрозуміла, що Борден провокував його. Мабуть, він робив це навмисно.

Я пішла далі, але мене цікавили не дорослі, а Нікі. Хлопчик заплутався у павутинні незрозумілих йому подій, і мене опанувало інстинктивне бажання підбігти до нього, взяти за руку й увести подалі від небезпечної гри дорослих.

Залишаючись непоміченою, я подолала половину шля­ху, коли батько раптом заволав:

— Усі назад! Відійдіть!

Моя мама та Стімпсон вочевидь знали, що станеться, адже негайно відступили на кілька кроків. Мама щось сказала — надто гучним для неї голосом,— проте її слова потонули в якомусь дивному рокоті. Прилад несподівано загудів і зашипів; у цих звуках відчувалося щось тривожне, загрозливе. Клайв Борден не рушив з місця, залишаючись на відстані одного-двох футів від краю ями. Ніхто не звернув на мене уваги.

Аж тут у верхній частині апарату почулося ляскання, що призвело до появи білих електричних розрядів, схожих на довгі спіралі. З кожним ударом ці спіралі вигиналися, мов щупальця восьминога, що переслідував здобич. Від неймовірного шуму заклало вуха. Народження чергового згустку енергії супроводжувалося спалахами, лусканням і шипінням.

Батько глянув на Бордена знизу вгору, і я помітила знайомий вираз тріумфу.

— Тепер ви все бачили! — заволав він.

— Вимкни це, Вікторе! — заблагала мама.

— Містер Борден сам попросив! Я виконав його бажання. Як вам це подобається, Бордене? Задоволені?

Борден заціпенів поблизу звивистого електричного розряду. Хлопчик досі обіймав його за шию. Я бачила схвильоване личко Нікі і знала, що він наляканий не менше за мене.

— Це нічого не доводить! — скрикнув Борден.

У відповідь мій батько смикнув за металеве руків’я, прикріплене до однієї з опор усередині апарату. Елект­ричні щупальця збільшилися вдвічі і з новою силою застрибали довкола дерев’яної огорожі. Шум став ще більш нестерпним.

— Спускайтесь, Бордене! — крикнув батько.— Спускайтесь і побачите на власні очі!

На мій подив, батько виліз із ями й став у проміжок між ґратами. Кілька білих згустків несамовито зашипіли й моментально наздогнали його, оточивши вогняними язиками. Здавалося, на якусь секунду він злився з електрикою і перетворився на страхітливе чудовисько, що світилося зсередини. Зробивши ще один крок, батько вийшов із клітки.

— Ви що, злякалися, Бордене? — прохрипів він.

Я опинилася так близько, що бачила, як волосся на його руках і зап’ястках стало дибки. Костюм якось дивно надувався на ньому, наче повітряна куля, що рвалася в небо, а шкіра випромінювала яскраве блакитне сяйво (принаймні мені, наполоханій дівчинці, так вви­жалося).

— Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! — повторював Борден.

Він розвернувся до мого батька й сунув йому нажахану дитину. Нікі чіплявся за його одяг, але Борден відштовхнув сина. Мій батько неохоче взяв хлопчика на руки, незграбно притримуючи його. Той верещав і виривався.

— Стрибайте! — крикнув батько до Бордена.— Залишилися лічені секунди!

Борден ступив уперед і зупинився біля краю елект­ричної зони. Мій батько стояв поряд; Нікі тягнувся до свого тата й кричав без упину. Сині змії розрядів вигиналися у якійсь частці дюйма від Бордена. Його волосся закуйовдилося; кулаки стискалися і розтискалися. На мить він нахилив голову, і одна змійка відразу метнулася до нього, пробігла по шиї, плечах і спині, ­після чого з гучним хрускотом впала на підлогу, між його ступнями.

Охоплений панікою, чоловік відсахнувся, і мені стало його шкода.

— Не можу! — задихаючись, пробурмотів він.— Вимкніть цю бісову штуку!

— Хіба ви не цього хотіли?

Остаточно збожеволівши, мій батько відійшов від Бордена й наблизився до огорожі, за якою тріщали смертоносні електричні розряди. Кілька щупалець миттєво обвилися довкола нього й маленького Нікі, осяйнувши їх зловісним блакитним світлом. Волосся батька здибилося, надаючи йому подібності з якимось чудовиськом. Я ніколи не бачила його таким потворним.

Він кинув Нікі у яму.

А потім відскочив від небезпечної зони.

Нікі відчайдушно борсався в повітрі, дриґаючи руками й ногами. У нього вихопився останній крик — пронизливий виск, в якому він виплеснув свій страх, самотність і біль покинутої дитини.

Перш ніж хлопчик вдарився об землю, апарат спалахнув і над дротами звилося полум’я. Пролунав оглуш­ливий гуркіт. Дерев’яна клітка неначе набрякла під сильним тиском, а щупальця електричних розрядів зіщулилися і відступили з неприємним скрипом, подібним до скреготу заліза об скло.

Моторошна сцена добігла кінця. Густий блакитний дим ліниво розповзався під стелею. Апарат нарешті замовк і припинив трястися. Під ним, на твердій підлозі, нерухомо лежав Нікі.

Мені чулося, що десь удалині котиться відлуння його несамовитого крику.

VII

Яскраві електричні спалахи мало не засліпили мені очі; у вухах гуділо від нестерпного шуму; думки шалено вирували в голові. Побачене неабияк шокувало мене.

Я рушила до ями, звідки досі валив дим. Попри те, що апарат начебто зупинився і не тріскотів, загроза ні­куди не ділася. Але цей монстр непереборно вабив мене. Невдовзі я вже стояла на краю, поруч із мамою. Моя рука звичним жестом потяглася вгору й схопилася за її пальці. Сповнена відрази, мама теж дивилася вниз,