Престиж - Крістофер Пріст

Нарешті він сказав:

— Я розповім вам усе, що знаю. Я втратив контакт зі своїм братом приблизно в тому віці, про який ви говорите. Не виключено, що це пояснюється описаними вами подіями. Однак його народження не було зареєстроване, тож я не можу довести його існування. Просто знаю, що він десь є. Ви, мабуть, чули, що близнюків поєднує особливий зв’язок? Ось чому я певен у своїй правоті. А ще я знаю, що він якось пов’язаний з цим будинком. Щойно я увійшов сюди, відчув його присутність. Неможливо пояснити, звідки взялося це відчуття.

— Я теж переглянула архіви,— зазначила Кейт.— Ви єдина дитина. Жодної згадки про брата чи сестру.

— Може, хтось сфальшував документ?

— Я розглядала такий варіант. Якщо хлопчика вбили, чи не підштовхнуло це когось підробити записи?

— Хтозна. Єдине, що я можу стверджувати напевно: у мене не лишилося жодних спогадів. Суцільна порожнеча. Я навіть не пам’ятаю свого батька. Мені нічого не відомо, крім його імені — Клайв Борден. Очевидно, що померла дитина не має до мене стосунку. Смішно припустити, що це я. Сталося непорозуміння.

— Але ж він був вашим батьком… Нікі — його єдиний син.

Ендрю відійшов від вікна й повернувся до стільця.

— Версій обмаль,— мовив він.— Приміром, тим хлопчиком був я. Мене вбили, а я воскрес. Цілковита нісенітниця. Інший варіант: син Бордена був моїм братом-близнюком, а його вбивця — ймовірно, ваш батько — згодом підробив офіційні записи. Відверто кажучи, мені не віриться. Гадаю, ви помилилися. Хлопчик не помер: може, це я, а може, ні. Або… йдеться про ваші фантазії.

— Ні. Не фантазії. Я бачила все на власні очі. Навіть моя мати визнала це.— Вона взяла свій примірник книжки Бордена й розгорнула на сторінці, завчасно закладеній клаптиком паперу.— Є ще одне пояснення, хоча воно здається не менш абсурдним. Якщо тієї ночі вас не вбили, там був виконаний якийсь трюк. Вони скористалися сценічною апаратурою ілюзіоністів. Я бачила той прилад.

Вона простягла йому книжку, проте Ендрю відмо­вився.

— Якась маячня,— заявив він.

— Але ж я бачила.

— Ви щось наплутали. Або це трапилося з кимось іншим.— Він знову покосився на вікна із запненими шторами, після чого втомлено поглянув на годинник.— Не заперечуєте, якщо я зроблю кілька дзвінків? Треба попередити батьків, що я запізнююсь. І мені б хотілося зателефонувати до лондонського помешкання.

— Мені здається, що вам варто залишитися на ніч.

Він злегка усміхнувся, і Кейт збагнула, що невдало висловилася. Вона вважала привабливим його необразливий, грубуватий стиль, хоча не підлягало сумніву, що він належав до чоловіків, схиблених на сексі.

— Я мала на увазі, місіс Мейкін приготує для вас гостьову кімнату.

— Якщо це знадобиться.

Напруга виникла незадовго до вечері. Вона, певно, налила йому забагато віскі або надто часто згадувала непримиренні суперечності між їхніми родинами. Може, вплинуло і те і те. Попервах їй подобалося, що Ендрю відверто й безцеремонно витріщався на неї, але півтори години тому, щойно вони сіли вечеряти, він прозоро натякнув, що було б непогано досягти зближення між двома сім’ями. Точніше, між ­представниками ­останнього покоління. Його залицяння почасти лестили їй, але жінка усвідомлювала, що їхні бажання не збігаються, тож делікатно дала йому відкоша.

— Чи зможете ви керувати машиною в снігопад, після всього випитого?

— Так.

Утім, Ендрю не рушив із місця. Тоді вона перевернула розгорнену книжку Бордена й поклала її на стіл.

— Чого ви хочете від мене, Кейт? — поцікавився він.

— Я вже не знаю. Мабуть, я й раніше цього не знала. Гадаю, подібна ситуація склалася, коли Клайв Борден навідався до мого батька. Обидва відчували, що мають помиритися, і навіть спробували зробити крок назустріч один одному, але давні чвари переважили.

— Мене цікавить одна річ. Мій брат перебуває тут. У цьому будинку. Відтоді, як ви показали мені архів вашого прадіда, його голос лунає в моїй голові. Він просить мене залишитися і знайти його. Наш зв’язок ніколи не був настільки сильним. Хоч би що ви казали, хоч би що було записано в свідоцтві про народження, я підозрюю, що саме мій брат потрапив сюди 1970 року та якимось чином затримався донині.

— Попри той факт, що він не існує.

— Так. Попри той факт, що він не існує.

Кейт зайшла в глухий кут. Знайоме протиріччя. Безсумнівна смерть маленького хлопчика, котрий — як з’ясувалося згодом — вижив. Зустріч із чоловіком, яким став загиблий хлопчик, нічого не змінила. То був він і водночас не він.

Вона налила собі ще трохи бренді, і Ендрю спитав:

— Звідки я можу зателефонувати?

— Нікуди не йдіть. Узимку це найтепліше місце в будинку. Мені треба дещо перевірити.

Виходячи з кімнати, вона чула, як він клацає кнопками мобільного телефону. Вона спустилася до головного холу і визирнула надвір. Сніговий покрив сягав десяти сантиметрів. Тут, на захищеній від вітру алеї, сніг завжди лягав рівно, але вона знала, що далі, в долині, де проходила головна дорога, мали з’явитися кучугури. Звичних звуків транспорту не було чути. Пройшовши до задньої частини будинку, вона побачила, що біля дров’яного сараю утворилися заноси, що стрімко збільшувалися. Кейт знайшла на кухні місіс Мейкін і попросила її підготувати гостьову кімнату.

Після того як місіс Мейкін прибрала зі столу, Кейт та Ендрю трохи посиділи в їдальні. Влаштувавшись з обох боків каміну, вони теревенили на банальні теми: Кейт розповіла про конфлікт із місцевою владою, що намагалася відібрати у неї ділянку землі під забудову, а Ендрю зізнався, що розійшовся з подругою і не знає, чи хоче її повернення. Однак Кейт втомилася і такі розмови не викликали в неї особливої зацікавленості.

Об одинадцятій вона відвела Ендрю нагору і показала йому спальню. На її подив, він утримався від непристойних пропозицій. Ввічливо подякував за гостинність і побажав доброї ночі. От і все.

Кейт повернулася до їдальні, де залишила деякі запи­си прадіда. Вони вже були зібрані в охайний стос — мабуть, якась спадкова риса не дозволяла їй розкидати документи будь-де. Їй часто хотілося стати недбалою, безтурботною, вільною, але такі якості не були їй притаманні.

Присунувши крісло ближче до каміну, жінка відчула, як ногами розливається приємне тепло. Вона підкинула ще одне поліно.

Тепер, коли Ендрю пішов, їй розхотілося спати. Її схвилював не він, а довга розмова, перетасування дитячих спогадів. Однак, вивільнивши їх назовні, вона немовби очистилася, позбулася всієї накопиченої отрути, внаслідок чого їй стало легше.

Сидячи біля вогню, вона розмірковувала про давню історію, намагаючись збагнути її сенс, як робила це впродовж останніх двадцяти п’яти років. Ті події досі лякали її до глибини душі, а особливо — хлопчик, заручник минулого, якого Ендрю називав своїм братом.

Аж раптом увійшла місіс Мейкін, і Кейт попросила її зварити каву без кофеїну. Повільно потягуючи напій, вона слухала нічні новини на Радіо-4, а потім — передачу