Престиж - Крістофер Пріст

Проте в центрі підвалу залишилася заглибина від тієї круглої ями, тож я підійшла роздивитися її уважніше. Скидалося на те, що вона з’явилася вже ­після того, як зацементували підлогу, і виконувала певну функцію, оскільки в цементі проглядалися просвердлені через рівні інтервали отвори, де, ймовірно, розміщувалися опори, що підтримували дерев’яні перекладини клітки. На стелі, прямісінько над цією заглибиною, кріпився великий розподільний щит, вкритий пилом та іржею. Від нього відходив товстий кабель, що простягався до трансформатора.

Я помітила, що щит оточений численними підпалинами, що розбігалися усібіч. Хтось замазав їх шаром білої водоемульсійної фарби, але вони майже не втратили чіткість.

Жодних інших ознак того, що апарат колись тут стояв, не було видно.

Я знайшла клятий прилад трохи згодом, коли перейшла до огляду охайно розставлених уздовж стіни ящиків, коробок та інших загадкових предметів. Невдовзі я збагнула, що це ілюзіоністський реквізит мого прадіда — очевидно, що речі перенесли до підвалу після його смерті. Попереду стояли два непримітні дерев’яні ящики — настільки важкі, що мені було не під силу зсунути їх з місця, не кажучи вже про те, щоб витягти їх за межі підвалу. На одному з них були нанесені чорною, потьмянілою від часу фарбою такі точки маршруту: Денвер, Чикаго, Бостон, Ліверпуль (Англія). Збоку висіла митна декларація, але вона була такою потертою, що розкришилася від першого ж дотику. Я піднесла залишки аркуша до світла й побачила виведений каліграфічним почерком напис: «Вміст — наукові прилади». З усіх боків обох ящиків були прилаштовані металеві кільця і защіпки для зручнішого перенесення.

Я спробувала відчинити найближчий до мене ящик, обмацавши всю його поверхню. Аж раптом кришка піднялася сама собою, за допомогою якогось таємного механізму. Я миттєво здогадалася, що це деталі елект­роапарату, який я бачила того вечора, але жодної загрози не відчула через те, що він був у розкладеному вигляді.

На внутрішньому боці кришки були приклеєні кілька аркушів щільного паперу, що, попри свій солідний вік, не пожовтіли й не зім’ялися, а на них чітким (щоправда, дрібним і витіюватим) почерком були написані інструкції. Я бігцем прочитала перші рядки:

«Знайдіть, перевірте та випробуйте контур заземлення. У разі невідповідності нормам не вмикайте апаратуру. Див. нижче пункт 27, де викладені вказівки з монтажу, перевірки й випробування контуру заземлення. Завжди перевіряйте колір дротів згідно зі схемою, що додається.

(Під час використання за межами США та Великої Британії.) Знайдіть, перевірте та випробуйте місцеве джерело струму. Скористайтесь вимірювальними приладами, що містяться у спеціальному контейнері 4.5.1., щоб визначити вид струму, напругу і частоту. Регулювання режиму основного трансформатора описано в пункті 15.

Під час складання апарата перевіряйте надійність місцевого електропостачання. Використання апарата забороняється у разі відхилення ± 25 В.

Для належної експлуатації компонентів завжди одягайте захисні рукавиці, що містяться у спеціальному контейнері 3.19.1. (запасна пара — в контейнері 3.19.2.)».

І так далі, довгий перелік інструкцій зі складання апарата, що рясніли науково-технічною термінологією. (Згодом мені зробили копію, яку я зберігаю вдома.) На останньому аркуші стояв підпис «Ф. К. Е».

Під кришкою другого ящика я знайшла ще один список інструкцій з безпечного демонтажу і розкладання апарата, правильного пакування компонентів у відповідних контейнерах.

Саме тоді я почала розуміти, ким був мій прадід. Я маю на увазі його людські якості, сутність діяльності, рівень обдарованості, масштаб досягнень. Раніше я сприймала його як абстракцію, одного з безликих предків, якогось там діда, чиї речі зберігалися в нашому будинку. Однак ця знахідка дозволила мені відчути його як особистість. Ящики з докладними інструкціями належали йому, а самі інструкції були написані ним і, що найбільш імовірно, для нього. Я довго стояла, уявляючи, як він зі своїми помічниками швидко розпаковує апарат, поспішаючи скласти його до початку першого виступу. Попри те що я майже нічого не знала про мого прадіда, мені вдалося скласти уявлення про його роботу і деякі професійні методи, до яких він вдавався.

Трохи згодом, у тому ж році, я розібрала решту його речей, і це теж допомогло мені відчути особливості його вдачі. У його колишньому кабінеті залишилося чимало паперів, охайно розкладених по відповідних теках: рахунки, журнали, кореспонденція, бланки замовлень, ­дорожні документи, афіші, театральні програмки. Ці теки відображали важливу частину його життя. Інші подробиці можна було уявити завдяки реквізиту й сценічним костюмам, що зберігалися в підвалі. Більшість костюмів зотліла, і мені довелося викинути їх на смітник, але обладнання було справним або підлягало ремонту. Я потребувала грошей, тож продала найкращі прилади колекціонерам. Та сама доля спіткала зібрання книжок із магії. Від покупців я дізналася, що матеріали Руперта Енджера вважаються цінними хіба що з економічної точки зору. Сучасні ілюзіоністи зацікавилися би ними виключно як свідченням епохи. Великий Дантон зазвичай виконував побутові трюки, якими важко здивувати експертів або колекціонерів. Я не продала електроапарат — він досі стоїть у пакувальній клітці.

Несподівано для самої себе я усвідомила, що спуск у підвал розвіяв мої дитячі страхи. Мабуть, це пояснюється тим, що за останні роки я подорослішала або почала виконувати функції глави сім’ї через відсутність домочадців. Хай там як, а коли я зачинила за собою старі коричневі двері, мені здалося, ніби я скинула важкий тягар, що довгий час тягла на собі.

ХІ

Утім, цього виявилося недостатньо. Ніщо не може виправдати жорстокого вбивства, свідком якого я стала. Тим паче, що вбивцею був мій батько.

Нерозкрита таємниця підточує моє життя, опосередковано впливаючи на мої вчинки, породжуючи різні комплекси, заважаючи взаємодіяти з людьми. Я відрізана від світу. Рідко заводжу нові знайомства, не шукаю залицяльників, не прагну зробити кар’єру. Відтоді, як Розалі вийшла заміж і поїхала звідси, я мешкаю тут сама й, подібно до моїх батьків, відчуваю себе жертвою.

Я хочу відмежуватися від божевілля, що його при­внесла до нашої родини давня ворожнеча, проте з часом моє бажання довідатися правду стає дедалі сильнішим. Я не зможу жити нормальним життям, доки не знатиму напевно, як і чому загинув Нікі Борден.

Його смерть не дає мені спокою. Я позбудуся одержимості лише тоді, коли з’ясую, ким був цей хлопчик і що саме сталося з ним тієї ночі. Досліджуючи минуле моєї родини, я неминуче дізнавалася щось цікаве про Борденів.

Я знайшла тебе, Ендрю, бо ми з тобою — ключ до цієї таємниці. Ти — єдиний уцілілий Борден, а я — єдина представниця роду Енджерів.

Усупереч будь-якій логіці, я знаю, що Нікі Борден — це ти, Ендрю. Якимось дивом ти вижив після того жахіття.

ХІІ

Дощ перейшов у сніг, а сніг невпинно падав упродовж усього вечора, поки Ендрю Веслі та Кейт Енджер сиділи за столом, не поспішаючи закінчувати вечерю. Попервах її оповідь не справила на нього особливого враження — він спокійно дивився на порожню кавову філіжанку й вертів між пальцями ложечку, що лежала на блюдці. Потім сказав, що йому треба розім’ятися. Перетнув кімнату, наблизився до вікна й заходився розглядати сад, зціпивши пальці в замок на потилиці й похитуючи головою. За вікном панував цілковитий морок. Кейт знала, що йому геть нічого не видно. Головна дорога пролягала нижче, ще й з іншого боку будинку; із цього боку простиралася