Престиж - Крістофер Пріст

Нікі був мертвий. Це видовище нагадувало світлину, що закарбувала останні миті його життя, коли він перевертався у повітрі: спотворений гримасою рот, неприродно вигнуті ручки та ніжки. Дитина лежала на спині. Наелектризоване волосся стирчало довкола скам’янілого личка.

Клайв Борден видав страшний крик, що виражав усю глибину його горя, гніву та розпачу. Стрибнувши в яму, він обійняв тільце сина, обережно спробував розпрямити його кінцівки, ніжно торкнувся голови й припав обличчям до дитячої щічки, здригаючись від нестримних ридань.

Лише тоді мама отямилась і помітила мою присутність. Раптом вона обійняла мене й розвернула так, що я притиснулася обличчям до її спідниці, після чого підхопила на руки й швидко понесла до виходу з підвалу, подалі від місця, де щойно розігралася трагедія.

Поки мама прямувала до сходів, я дивилася назад, поверх її плеча. Останнє, що я бачила,— лице мого батька. Він не відводив очей від ями, і в його погляді читалося таке хиже задоволення, що навіть зараз, два­дцять років по тому, я тремчу від огиди, згадуючи цей епізод.

Від самого початку батько знав, що станеться лихо, й допустив це. Ба більше, він навмисно все підлаштував. Його поза й вираз обличчя чітко промовляли: «Я довів свою правоту».

Також я побачила, що наш дворецький Стімпсон сповз униз, обперся руками об підлогу й низько схилив голову.

VIII

Я втратила або витіснила всі спогади, пов’язані з тим періодом. Пам’ятаю лишень, що наступного року я пі­шла до першого класу, а потім неодноразово змінювала школи й заводила нових друзів, поступово відходячи від дитинства. Моє життя було цілком нормальним — своєрідна компенсація за моторошну сцену, що розгорнулася у мене на очах.

Нині я не можу пригадати, коли мій батько розлучився з мамою і покинув нас. Мені відома дата їхнього розриву, оскільки я виявила її у щоденнику, що його вела мама впродовж останніх років життя, але мої власні спогади зникли. Завдяки її щоденнику я знаю дещо про причини розлучення і почуття матері, викликані цим рішенням. Зі свого боку я зберегла в пам’яті загальне відчуття його присутності — на щастя, цей дратівливий, непередбачуваний чоловік рідко спілкувався з дітьми. Також я пам’ятаю життя без нього, гостре усвідомлення його відсутності, атмосферу спокою, яку ми з сестрою цінували понад усе на світі й підтримуємо донині.

Попервах я раділа, що він пішов, але з часом почала сумувати за ним. Гадаю, він живий. Інакше нам би повідомили сумну звістку. Керувати нашим маєтком доволі складно, тому батько несе відповідальність за нього. Адвокати з Дербі, що розпоряджаються нашим сімейним фондом, вочевидь підтримують з ним зв’язок. Будинок, земля і титул досі закріплені за батьком. Чимало зборів на кшталт податків оформлюються і сплачуються через фонд, а ми з Розалі, як і раніше, отримуємо від нього гроші.

Наш останній контакт із батьком відбувся близько п’яти років тому, коли він надіслав нам листа з Південної Африки. Проїздом, зазначив він, хоча не уточнив, звідки й куди прямує. Йому вже перевалило за сімдесят. Певно, він, відставний співробітник Міністерства закордонних справ, коротає час з іншими іммігрантами-британцями, приховуючи інформацію про своє минуле. Сумирний, дещо дивакуватий і скритний тип. Я не можу забути його. Хоч би скільки років спливло, я завжди пам’ятатиму жорстокого чоловіка, який кинув маленького хлопчика у пекельну машину, не сумніваючись, що дитина загине.

IX

Клайв Борден полишив наш будинок тієї ж ночі. Гадки не маю, що вони зробили з тілом Нікі, хоча схиляюсь до думки, що Борден забрав його з собою.

Я була дитиною, тож батьки мали непохитний авторитет. Коли вони сказали мені, що поліція не розслідуватиме загибель хлопчика, я їм повірила. Здавалося, вони мали рацію.

Минуло багато років, і я зрозуміла, наскільки це несправедливо. Я спробувала розпитати маму про обставини злочину. Наша розмова мала місце після зникнення батька, років зо два до її смерті.

У мене виникло відчуття, що настав час розкрити таємниці минулого й розвіяти темряву. Я розцінила своє бажання як ознаку дорослішання. Мені хотілося, аби мама була відвертою і спілкувалася зі мною нарівні. Я знала, що того тижня вона отримала листа від батька, і це дало привід порушити болючу тему.

— Чому поліція не приїхала до нас і не провела розслідування? — спитала я, попередивши, що хочу обговорити давні події.

— У нас вдома не заведено говорити про це, Кет­рін,— відповіла вона.

— Ти маєш на увазі себе, а не нас,— мовила я.— А чому тато поїхав звідси?

— Спитай у нього.

— Ти знаєш, що це неможливо,— заперечила я.— Лише тобі відома справжня причина. Тієї ночі він зробив щось жахливе, але я не розумію, як і чому це сталося. Чи розшукує його поліція?

— Поліція нас не чіпає.

— Чому? — здивувалась я.— Хіба тато не вбив хлопчика? Хіба це не злочин?

— Ми відразу все владнали. Нам нічого приховувати і нема в чому звинувачувати себе. Ми заплатили високу ціну. Звісно, містер Борден постраждав найбільше, але подумай про те, як ця історія змінила наші долі. Ти на власні очі бачила, що трапилося.

— Не вірю, що все закінчилося,— сказала я.

— Кетрін, твої запитання є недоречними. Ти теж була там. На тобі лежить така ж провина, як і на нас усіх.

— Мені було п’ять років! — скрикнула я.— Про яку ще провину йдеться?

— Якщо сумніваєшся, звернися до поліції.

Її холодна непоступливість загасила мій ентузіазм. Містер Стімпсон і його дружина досі служили у нас. Трохи згодом я поставила дворецькому ті самі запитання. Він ввічливо, сухо й категорично заявив, що нічого не знає про той інцидент.

Х

Мама померла, коли мені було вісімнадцять. Ми з Розалі сподівалися, що сумна звістка змусить батька повернутися, але цього не сталося. Залишившись жити в маєтку, ми поступово усвідомили, що він належить нам. Зреагували по-різному. Розалі дедалі більше відсторонялася і кінець кінцем поїхала. Натомість я застрягла й не вибралася донині. Однією з важливих причин, що утримує мене тут, є невитравне почуття провини. Все зосередилося довкола минулого, і зрештою я зрозуміла, що маю знайти спосіб очиститися від гріха.

Якось я набралася сміливості й спустилася до підвалу перевірити, чи не збереглося там щось, що нагадує про трагедію.

Я вирішила зробити це одного літнього дня, коли до мене навідалися друзі з Шеффілду: в будинку гриміла рок-музика, лунали сміх і жарти молодих людей. Я нікому не розповіла про свої плани — тихенько втекла від гостей, що розмовляли в саду, і повернулася до будинку. Підбадьорила себе трьома келихами вина.

Замок на дверях підвалу замінили невдовзі після візиту Бордена, а коли померла мама, я замовила новий, хоча не насмілилася зазирнути всередину. ­Містер Стімп­сон і його дружина давно покинули нас, але вони — так само, як і наступники,— використовували підвал як комору. Мені було страшно навіть підійти до верхніх сходинок.

Але того дня ніщо не могло зупинити мене. Я добре підготувалася. Переступивши поріг, я зачинилася зсередини на засув (одне з моїх нововведень), увімкнула світло й зійшла вниз.

Я відразу заходилася шукати апарат, який убив Нікі Бордена, й анітрохи не здивувалася, виявивши його відсутність.