Стоїк - Теодор Драйзер

міжнародні справи, і Джонсон, на думку Стейна, завжди виявляв реалістичність у своїх оцінках. Але стосовно мистецтва, архітектури, поезії, белетристики, жінок та різних соціальних розваг, що не обіцяють ніяких вигід, Джонсон був невігласом. Він колись відверто зізнався Стейну ще в молоді роки, що він нічого не розуміє в таких речах. «Я ріс у таких умовах, які не дозволяли мені цікавитися подібними предметами, — сказав він. — Мені, звісно, приємно, що мої сини в Ітоні, а дочка в Бедфорді, і я особисто нічого не маю проти того, щоб вони розвинули прийняті у суспільстві смаки. Але ж я лише повірений, з мене досить і того, чого я досяг».

І Стейн посміхався, слухаючи Джонсона: йому подобався грубуватий реалізм його слів. Та водночас він уважав цілком природним, що вони з Джонсоном існують на різних щаблях суспільних сходів і він лише зрідка запрошує Джонсона до свого маєтка в Трігезал або до свого чудового старовинного будинку на Берклі-сквер. Але майже завжди у справі.

Того дня Джонсон застав Стейна, коли той відпочивав, відкинувшись на високу спинку зручного чиппендейлів­ського крісла з круглими ручками. Стейн лежав, витягнувшись у весь свій довгий ріст і закинувши ноги на величезний письмовий стіл цінної деревини. На ньому був гарно зшитий вовняний костюм піщаного кольору, кремова сорочка й темна помаранчева краватка; часом він ліниво струшував попіл із цигарки, що димілася в його руці. Він переглядав звіт акціонерної компанії «Південноафриканські алмазні копальні Де Бірс», компанії, у справах якої він був безпосередньо зацікавлений. Двадцять вчасно придбаних акцій приносили йому щорічно близько двохсот фунтів чистого доходу. Стейн мав довге жовтувате обличчя, великий ніс, з ледь помітним горбочком, пронизливі темні очі під низьким чолом, великий рот із прихованою в куточках лукавою посмішкою й трохи випнуте підборіддя.

— А, це ви! — вигукнув він, коли Джонсон, тихенько по­стукавши, увійшов до кабінету. — Ну, що у вас нового, пане благочестивий методист? До речі, я щось читав сьогодні вранці із приводу вашого виступу у Стікні, здається?

— Ах, це, — відповів Джонсон, якому чимало полестило те, що Стейн чув про це. Від хвилювання він навіть почав застібати ґудзики свого робочого сюртука із чорної шарудливої матерії. — У нашому приході стався диспут між священиками двох церков, отож мені довелося їх мирити. А потім мене попросили виступити з промовою. І я скористався нагодою, аби прочитати їм маленьке наставляння. — І, згадавши це, він гордо випрямився і прийняв поважний вигляд. Стейн, звісно, помітив його настрій.

— Вам би, Джонсоне, у парламенті виступати або в суді, — жартівливо сказав він. — І, якщо хочете знати мою думку, я б порадив вам почати з парламенту. Ви надто потрібні нам тут, аби відпустити вас до суду.

І він, добродушно і приязно посміхаючись, подивився на Джонсона, котрий увесь просяяв від задоволення.

— Що ж, як ви знаєте, я давно вже подумую про парламент. І наші справи від цього значно б виграли. Райдер і Буллок постійно про це говорять. А Райдер просто-таки наполягає, щоб я виставив свою кандидатуру в його окрузі на вересневих виборах. Він уважає, що я неодмінно виграю, якщо декілька разів виступлю з промовою.

— Чому б і ні? Краще вас кандидата не знайти. І Райдер, як ви знаєте, має великий вплив. Я вам серйозно раджу. І якщо я або хтось із моїх друзів зможемо вам чимось допомогти, вам варто лише сказати. Я з приємністю все зроблю.

— Дуже люб’язно з вашого боку, і, повірте, я дуже вам вдячний. До речі, сьогодні у мене в конторі... — і тут Джонсон одразу притишив голос і перейшов на конфіденційний тон, — відбулася певна розмова, що має вас зацікавити.

Він замовк, витяг носову хустку й висякався. Стейн дивився на нього із цікавістю.

— Ну, що там за таємниці?

— До мене щойно приходили двоє: американець Віллард Джаркінс і Віллем Клурфейн, голландець. Агенти, маклери: Клурфейн — у Лондоні, а Джаркінс — у Нью-Йорку. Розповіли мені дещо досить цікаве. Пам’ятаєте опціон на акції Чаринг-Крос, який ми продали за тридцять тисяч Грівзу й Геншо?

Стейн напівзацікавлений і трохи розважений таємничим тоном Джонсона, відклав звіт, який тримав у руках, зняв ноги зі столу й пильно подивився на свого компаньйона.

— Знову ця клята Електротранспортна! Що там таке?

— Очевидно, вони тільки-но їздили до Нью-Йорка, — продовжував Джонсон, — і вели там переговори з цим архімільйонером Ковпервудом. Схоже, вони запропонували йому половину свого тридцятитисячного опціону за те, щоб він дістав гроші на будівництво дороги. — Джонсон презирливо посміхнувся. — А крім того, він потім мав був би сплатити їм ще сто тисяч фунтів за їхні будівельні роботи.

Обоє не втрималися від сміху.

— Звісно, він відмовився, — продовжував Джонсон. — Однак він, очевидно, не проти придбати Чаринг-Крос, за умови, що одержить повний контроль, тобто все або нічого. Судячи з того, що розповідають ці двоє, він начебто цікавиться такою реорганізацією транспорту, про яку ми з вами тут думаємо от уже десять років. Із Чикаґо, як ви знаєте, його витіснили.

— Так, це я знаю, — сказав Стейн.

— Між іншим, я тут прочитав про нього статтю, яку ці добродії лишили мені. Ось вона. — І, витягши із кишені сторінку «Нью-Йорк сан», Джонсон розгорнув її: усю середину якої займав величезний, зроблений пером і дуже вдалий портрет Ковпервуда.

Стейн розправив сторінку й почав уважно розглядати портрет.

— Цей хлопець непогано виглядає, — сказав він, переводячи погляд на Джонсона. — По обличчю видно, що людина вольова...

І знову уткнувшись у газету, він швидко продивився очима таблички й схеми, що стосувалися чиказьких підприємств Ковпервуда.

— Двісті п’ятдесят миль... і все це впродовж двадцяти років. — Потім він прочитав стовпчик із описом його нью-йоркського будинку. — Схоже, знається на мистецтві.

— Там далі щодо його проблем в Чикаґо, — сказав Джонсон, — політично-суспільного забарвлення, як на мене.

Він замовк, чекаючи, коли Стейн закінчить читати.

— Оце так гризня! — вигукнув Стейн, відкладаючи газету. — Отже, я бачу, його капіталовкладення оцінюються у двадцять мільйонів.

— Саме це говорили і ці маклери. Але що найцікавіше: вони кажуть, що