Правда про секс. Ілентина - Валія Кіян

для Киці я Арій, для інших Іван, показую їм свою зацікавленість, різні знаки уваги. Оскільки Киця наполягає на інтелектуальних розмовах про мистецтво, вивішую їм на сторінки різні репродукції художників кожному по його характеру. Киці дісталося зображення «Венера» графіка А. Базилевича.

— Я маю кращі ноги, — заявила вона.

— Маєш кращі ноги? То треба бачити.

— Твою пропозицію беру до уваги. Хіба повіриш мені на слово.

— Вірю твоєму чесному слову, що маєш гарні ноги. Тільки останнім часом мені подобаються трошки кривенькі жіночі ноги. В певних позиціях то так пікантно.

Раз я для Киці Арій, в мене мають бути смаки Арія. Всі ми знаємо, що він тепер любить трохи кривенькі ноги, розповідав нам про це разів двадцять, за кожним разом додаючи нові деталі.

— Мусиш перевірити. Може фактично буде краще поміняти позу. Казанова має гідних послідовників. — Кицю зачепили смаки Арія, що до ніг.

— Я не Казанова. Я тупий хлопець і нічого не знаю. Розкажи, яка позиція ліпша?

— Я не знаю, як то робиться. Мусиш спитати Ровериста. Може він знає щось на ту тему.

— Але я гетеросексуальний!

— То свята відомість для мене. Я теж.

— Хей, хей! Я теж! — До розмови приєднується Сабріна.

— Знала, що ти це злапаєш!

— Я чи Іван?

— І одному і другому пасує. Якось самі здогадайтеся. — Киця нас послала, але Сабріна не здається.

— Не йдеться про «якось», а про «якість». — Останнє слово було за Сабріною, але й за Кицею також.

І так надалі ми будемо говорити про мистецтво, бо Киця хоче тільки інтелектуальні розмови.

Реальність.

До речі про розмови. Перед сном я поговорила з одеситом.

— Петер, ти зараз зайнятий чимось хорошим? Жінками?

— Не тримаю.

— Що значить не тримаю, не скотина все-таки. Ти грубо про нас жінок.

— Тримають ще котиків, пташок, рибок.

— А ти кого мав на увазі?

— Живність в домі.

— Хитрий ти, Петер! Я сьогодні маю намір відчувати себе жінкою. Хочеш буду до тебе приставати? Я навчилася.

— Я готовий.

Тоді я пишу до Петера тими словами, якими до мене «Арія» пише Киця. Про розум, про симпатії, про чутливість і інтуїцію.

— Прозвучало, як лестощі.

— Я повторила те, що мені пишуть. Сама я так не вмію.

Петер розповів, що живе недалеко від моря, але цього року ще не купався. Скоро до нього приїдуть гості і тоді буде ходити на море.

— О! Приїде жінка? Красива?

— Ну не чоловік же. Все в порядку.

— Я за тебе спокійна. Може по ходу будеш освітлювати детальний розвиток подій, для справи?

— Не той випадок.

— Чому?

— Не вчора розпочалось.

— Той що, писатимеш продовження.

— Поки це так.

— Не зрозуміла. Як так? Ти хитруєш, напиши щоб було зрозуміло.

— Я не хитрую. Описувати не стану, тому, що ці стосунки довготривалі. Значить не матеріал. Що, не зрозуміло?

Такого я не чекала. До мене не зразу дійшло, що Петер вважає, ніби писати можна тільки про легковажні стосунки.

— Ясно звичайно. Тільки з чого ти взяв, що я пишу тільки про випадковий секс? Я описую і сімейні пари також.

— І тобі про це розповідають?

— Так. Просто я імена змінюю.

— Справа не в цьому. Просто дійсно про особисте, якось то не розповідають.

— Чому? Розповідають, просто з другими емоціями, більш ніжно.

— Я не звик про особисте тріпатися.

От так! Абсолютно не розумію чоловіків. Він розповідав мені не одну пікантну історію. І що, то було не особисте? Публічне?

Віртуальність.

Туман білий, як молоко, краплями осідав на каменях. На мокрі поверхні скелі бачила своє розмите зображення. Провела рукою по краплинах і вони цівками стекли до долу. Пішла на шум води. Поряд йшла біла одноріг, здригаючись шкірою, струшуючи вологу. Йшли берегом, під ногами в піску напівзасипані відбитки великих копит.

— Власне все може бути добре.

Одноріг труснула шкірою, окропила бризками.

— Тобі то що? Чорний одноріг обов’язково буде.

Тихо заіржала. Десь далеко їй відповіли. Луна над водою перекочувала ці звуки.

— Та в тебе ось є цілий табун.

Одноріг різко зупинилася, зробивши копитами борозну в піску, націлила на неї ріг. Так і стояли деякий час. Потім погладила білу шию, взялася за гриву і сіла верхи на однорога.

— Ти права! Я також можу мати по вершнику на кожного однорога з твого табуна. Але навіщо? І річ зовсім не в моральних принципах. Та й не знаю я в чому річ!

Біла одноріг не слухала. Вона знала куди йти і йшла на голос. В тумані було чути стук копит по камені, не по мокрому піску і десь близько, зовсім поряд.

— Ти мене чуєш? запитала.

— Чую.

Далі їхали поряд в тумані. Не бачили один одного, але відчували присутність. Море переходило а туман, туман переходив в море.

Реальність.

— Можу ще про натурницю розповісти.

Юзліс показував Ілентині свої етюди. Ставив їх на мольберт один за одним. І поставивши наступний, де була зображена оголена жінка, поринув у спогади.

— Вона мені позувала оголена. Приходила, роздягалася, лягала на подіум і завмирала. А коли я писав, то бачив як вона слідкувала з моїми рухами, дивилася як я працюю. Коли сеанс закінчувався, підходила, дивилася, що я зробив і якось так здригалася. Потім хвалила, говорила,