Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Не вбивай комара!

Гія Ніколадзе[1]

Віра Кекелідзе— дружина.

Гурам Дарчія— чоловік.

Гівіко— їхній син.

Нікіфоров Анатолій Георгійович— перший пілот.

Асименко Дмитро Юрійович— другий пілот.

Суркатов Борис Іванович, він же Боря— третій пілот.

Ізмайлов Земут Тумезович— четвертий пілот.

Сімак Микола Федорович— п’ятий пілот.

Озеро— Сіоньське водосховище.

Страх.

Туалет.

Лалі— жінка, що залишилась без відповіді.

Від берега до нашого будиночка ми з сином зазвичай ідемо пішки. Мій чоловік залишився у Тбілісі, він там працює. Приїздить щосуботи і привозить продуктів на цілий тиждень. Ми живемо у Руставі. Ми… це голосно сказано. Я та мій чоловік вже більш як два роки не ми. Стали чужими одне для одного.

Ми купили невеличкий котедж у Сіоні. Знов це слово — ми… Тоді ми ще не думали про розлучення. Будиночок стоїть в італійському подвір’ї. Це ве­лика огороджена територія з купою таких самих непримітних будинків.

Сусіди все ходять, і ходять, і ходять… І одного чудового дня розумієш, що в очах якогось сусіда ти так само ходиш, і ходиш, і ходиш… Ти нецікавий, нічим не відрізняєшся від інших. Врешті, тобі все набридає, і ти ходиш, і ходиш, і ходиш…

Що вам сказати? Ми з сином займаємо кімнату, де стоїть одне залізне ліжко. Чоловік, як я вже сказала, працює. Ліжко таке велике, що здається, ми на ньому є меблями. Мені часто спадало на думку (робити ж більше немає чого), що ліжка в котеджах мають дивну властивість — вони здаються надто великими для тих кімнат, у яких стоять. Сусіди ходять, і ходять, і ходять… І я приєднуюсь до хороводу, який зветься відпочинком.

— Але Сіоні — курорт і водний, і гірський. Що для Вас важливіше?

— Ми щодня купаємось в озері. Коли дощить, робити немає чого. Тоді я читаю журнали. Мій Гівіко також читає. Якщо чесно, я не надто полюбляю читати книжки. Сусіди стільки хо­дять, що перед очима все рябіє, а у вухах дзвенить. Чи потрібна була нам ця хатина? Після того, як ми її придбали, ми з чоловіком разом не відпочивали. Все змінилося. Тут ніби є і озеро, і гірське повітря, але немає головного. Треба ж було додуматись назвати усе це курортом. Не маю уявлення, скільки ще так триватиме… Чому ви так на мене дивитесь?!

— Ви сказали, що це не головне? Що Ви маєте на увазі?

— Я конче маю відповідати на кожне запитання?

Серпень — місяць війни та відпусток. Того року частина людей воювала, частина ж відпочивала. Та перш ніж ми дійдемо до історії про російсько-грузинську війну 2008 року, мова піде про маленьку родину з Руставі. Про Гурама Дарчія — главу сім’ї, Віру Кекелідзе — його дружину та їхнього сина — десятирічного Гівіко.

Що можна сказати про Гурама Дарчія?

Гурам нещодавно розміняв п’ятий десяток і є звичайним співробітником журналу. Його робота потребує сидіння вдома й фантазування, але, на його думку, він не має можливості ані для першого, ані для другого. Тому він знаходить притулок у галасливій редакції та шукає натхнення серед стін, обклеєних кольоровими світлинами. В його статтях зауважуєш особливий почерк, і це його дратує. Для дружини Гурама Дарчія його стиль нічого не вартий, як і його вдача та почуття гумору. Гурам вважає, що вдома його не розуміють, не створюють умов для роботи, та й взагалі не сприймають як серйозну людину. Його дратує, коли його статті хвалять чужі люди, а дружина їх навіть не читає. Гурам Дарчія працює у Тбілісі, в будинку №3 по вулиці Асатіані, яка раніше називалася на честь Енгельса. Це стара, поруйнована будівля у Сололакі[2], перший поверх якої займає редакція газети. Гурам Дарчія працює редактором спортивної сторінки. Він має ще двох підлеглих. На цих двох посадах під його керівництвом ніхто ніколи не затримувався довше, ніж три місяці. І не через те, що Гурам Дарчія — начальник зі складним характером, а просто тому, що для спортивної сторінки виділяють низькі гонорари. Тому Гурам Дарчія відкрив майстерню спортивної журналістики імені себе самого, куди йдуть молоді працівники, один гірший за іншого. Проте Гурам Дарчія охоче пропонує їм писати цікаві спортивні статті.

Віра Кекеліде — дружина Гурама. Сім’ю вони створили дванадцять років тому. Щоразу, коли виникав більш-менш серйозний сімейний конфлікт, вони шкодували, що тоді, замолоду, надто поквапилися з одруженням. Та ось уже дванадцять років вони вперто протистоять одне одному, тоді як більшість їхніх знайомих встигли розлучитися і