Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Ніколи не буває пізно, - кажу я й замислююся, чи не збрехала щойно.

- Ніколи не кажи «ніколи», - відповідає на одну банальність іншою мій хлопчик. - І що саме ти хочеш почати спочатку? - питаю я.

- Все. Життя. Я хочу справжнього життя. Розумієш?

Не такого, не нашого, не в Інтернеті, не в телевізорі, не з цими людьми.

Здається, ти хочеш перетворитися на Ізю. Ще один відлюдник на мою голову… Ні, мені точно щастить на психів у цьому житті. Та хіба лише мені? Можливо, у житті просто стало надто багато психів?

- Люди скрізь однакові, - нагадую йому я, - чи ти вирішив зовсім усамітнитися?

Олекса мрійливо посміхається у стелю, хитає головою.

- Не скрізь, - каже він, - не скрізь…

А потім раптом питає:

- Ти можеш уявити собі фіолетовий захід Сонця?

- Тобто?

- Захід Сонця - не червоний, не рожевий, а фіолетовий. Коли величезний розжарений диск опускається за горизонт, а все навколо забарвлюється фіолетовим.

- Сонце - не диск, - відмахуюся я.

Він деякий час здивовано вдивляється у мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи не жартую я, потім дещо роздратовано відмахується у відповідь.

- Та я не про це! Я про фіолетовий захід! Ти можеш його собі уявити? Можеш уявити ці кольори?

- Можу, слава Фотошопу, - впевнено відповідаю я.

- А я - ні, - каже він, - не можу уявити й дуже хочу на це поглянути.

- Вмикай комп, - знизую плечима, - зараз намалюємо.

- Та йди ти, комп’ютеризована дівчино! - ображається він. - Я хочу побачити це по-справжньому!

- А по-справжньому такого не буває, - ображаюся у відповідь.

- Так само, як і інших людей? - хитро всміхається він.

- Що означає ця посмішка? - цікавлюся я. І він розповідає. Його язик уже зовсім не слухається команд його мозку, його тіло трохи хитається, насилу втримуючись на стільці, але очі його… Очі палають, очі сяють. Виблискують. У них я бачу надію, мрію. Чергову ілюзію.

Йому було п’ять рочків, коли він познайомився з дивним дядьком, що полюбляв спати на дитячому майданчику біля їхнього будинку. Якось дядько прокинувся й розповів йому, малому, що є на світі така країна - Тибет. Дядько казав, що сам бував у тій країні. Він казав, що там живуть зовсім інші люди - розумні, мовчазні, спокійні. Що вода там кришталева, а повітря таке насичене, що в ньому можна літати. Що тварини там лагідні й веселі, навіть тигри грайливі, немов кошенята. Що там легко дихати і не хочеться говорити. Що захід Сонця там фіолетовий.

А потім дядько заснув. Малий Олекса намагався розбудити його, але дядько тільки відмахувався. Тоді Олекса помчав додому й спитав у мами, чи справді існує така країна - Тибет. Мама сказала, що існує. Олекса був щасливий. Він вирішив поїхати туди, коли виросте.

Поїхати й залишитися там назавжди.

- Знаєш, він мені сниться, - каже Олекса, сьорбаючи пиво. Шампанське скінчилося, ми дістали з холодильника пиво і сидимо на підлозі, поруч, обійнявшись. Я відчуваю себе малою - так я колись сиділа на цьому самому місті, чекаючи на батьків і обіймаючи свого ведмедика. Дивлюся на Олексу. Ні, гадаю, він не схожий на ведмедика.

Я вже також остаточно наклюкалася. Не знаю, чи слухатиметься мене тіло, але думки вже точно не слухаються.

- Хто сниться? - питаю я.

- Тибет, - каже Олекса, - сниться, ніби сиджу на високій горі й пишу вірші. Знаєш, такі безглузді китайські вірші на декілька рядків…

- Хоку?

- Хрін його зна… Може, й хоку… Так от, пишу я вірші, а Сонце заходить. Знаєш, не так, як у нас, а дуже швидко, помітно. Котиться до горизонту. І все навколо стає фіо101 летовим. І повітря раптом щільнішає. Я кидаю свій листок із віршем і стрибаю з гори. Але не падаю. Лечу. А під ногами бачу фіолетові гори, фіолетові ріки й водоспади, малесеньких фіолетових тигрів… Там люди інші, я точно знаю. Розумієш, мала? Ніколи там не був, але знаю. Там людям байдуже на твій імідж, твої інтонації, твій вигляд і статус… Яке, в біса, діло до того, хто ти такий, людям, які вміють літати? - І ти хочеш почати все спочатку там? - питаю я.

- Ага, - каже він, - поїдеш зі мною?

Непогана ідея. Може, це і є те місце? Місце, до якого вони ще не дісталися? Ти про це місце казала, істото у чорних окулярах?

- Ні, - зітхаю я, - не поїду.

- Чому? - засмучується Олекса.

- Мені й тут незле живеться, - знизую плечима, - тим паче, я нічого не хочу починати спочатку.

- Дивна ти обізяна, - каже Олекса й повільно валиться на підлогу. -…ще й розмовляю, - додаю я, розглядаючи свою рибу.

Я ще довго сиджу, роздивляючись свою рибину й допиваючи пиво. Спочатку своє, потім - його. Він починає хропти. Ні, це вже занадто. Воно не лише голову не миє, воно ще й хропе. Дивлюся на нього. Накриваю простирадлом. Згадую того карамельного хлопця, що нещодавно прийшов до нас на роботу. Стає соромно. Що я роблю з людьми?..

Ранок приємний: сірий, вогкий, пізній. Ранок приємний, бо сьогодні не треба йти на роботу. Прокидаюсь і довго роздивляюся стелю, намагаючись згадати, від чого так болить голова. Згадую. Подумки матюкаю Олексу з усіма його шампанськими, пивами, фіолетовими заходами й тиграми разом узятими. Дивлюся на підлогу - його там немає. Дідько, куди воно поділося? Обережно сідаю в ліж ку - аби зайвий раз не турбувати мою бідну голову.

Гукаю:

- Гей, алкоголіку!

- Я за нього! - весело відгукується він із кухні. Як можна бути таким