Українська література » Сучасна проза » Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Читаємо онлайн Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
вирішили оточити мене спілкуванням, аби я зрозуміла, як гарно жити без параної, аби за поцілунками у щічки-носики забула про свою параною, аби радо почала жити нормальним життям… Тільки одного вони не врахували - моє нормальне життя не таке насичене. Не тим насичене. Тому все це нашестя не викликає нічого, крім підозри.

А якщо врахували? Вони ж такі розумні! Якщо теперішні мої підозри - це лише частина гри, в яку зі мною грають?

Такі міркування можна було б продовжувати нескінченно. Можна було б, якщо згадати теорію про їхнє існування. Якщо знову повірити в неї. Але я не вірю. Я вже здихалася цієї ілюзії, а повертатися до неї не надто кортить. Я шукаю нову. Шкода, що вся ця метушня навколо мене навряд чи може стати нею. Надто вже штучну вони влаштували метушню.

Вони влаштували, повторюю ще раз свою думку, вони влаштували метушню. Хто - вони?


8. Тибет

Останнім акордом в облозі моєї фортеці всіма, кого я знаю й не знаю, стає Олекса. Відчиняю двері, готуючись побачити на порозі будь-кого, а бачу величезний букет троянд. Олекса ховається за ним.

- Ну, привіт, - кажу я, відчуваючи неабияке полегшення. Олекса - це все ж таки краще, ніж троюрідна бабуся з Хмельницького, яка заїжджала вчора. Принаймні, Олексу, на відміну від бабці, я пам’ятаю.

- Роби, що хочеш, але я не піду, - озивається він із троянд.

Мені ця заява подобається.

- Що хочу? - перепитую, вже будуючи плани щодо експлуатації мого уквітчаного хлопчика.

- Що хочеш, - підтверджує він, - налаштовуйся на мене, гіпнотизуй, маніпулюй мною, перетвори мене на когось, кого хочеш бачити… Але зроби це непомітно.

Зроби, аби я повірив у це.

- Ну, проходь, - кажу я, - спробуємо.

Він проходить, простягає мені оберемок троянд, дістає з-за спини пляшку шампанського. Квіти я ставлю у відро - їх надто багато для вази. Пляшку - на стіл. Дістаю келихи.

- Я вирішив, - каже Олекса.

Роздивляюся його. Він зім’ятий. У ньому вже майже не лишилося карамелі - тільки холодні терпкі очі. Він втомлений і рішучий.

- Я хочу забути все, чого мене навчали, - каже він, - я хочу стати пересічним громадянином, який на все ведеться. Я хочу, аби гіпнотизували мене. Аби керували мною. Розумієш? Не я, а мене.

- Чому? - питаю я. Я бачу, чому, але також бачу, що він чекає на це запитання.

- Я втомився, - зітхає він, - дайте мені бога, і я віритиму у нього. Знаєш, граф Каліостро у фільмі казав:

«Люди хочуть бути обдуреними». Так от - я теж цього хочу. Я ж просто людина. Я не бог…

- Що, важко бути богом? - всміхаюся я.

Олекса мовчки відкорковує шампанське. Воно бахкає у його руках.

- Ура! - вигукую я. - З Новим роком!

- А що, у нас Новий рік? - дивується він.

- Ага! - радію я.

- Ура! - радіє він.

Він не дурить - він і справді хоче вестися на все, що йому скажеш. І в нього це непогано виходить. Звісно, зараз він прикидається. А потім, може, й навчиться насправді вірити…

Я сиджу на підвіконні з келихом. Олекса - поруч, на стільці.

- Знаєш, - каже він, - це все таке несправжнє…

- Що саме? - питаю я.

- Життя. Усе наше життя. Це набір правил, що їх нам нав’язали, набір жестів і фраз, що їх ми у когось повикрадали, набір навичок спілкування, що їх запам’ятали з книг і навчальних посібників на кшталт: «Як заводити друзів…» Ти послухай, як це жахливо звучить! Майже як «розводити рибок». До речі, гарна риба, - він тицяє пальцем у мою зелену рибину на стіні.

- Дякую, - кажу я, - сама фарбувала.

- Я знаю, - кидає він.

- Знаєш?

Він сміється.

- У тебе в понеділок фарба на шиї була. Зелена. Я одразу подумав, що ти рибу фарбувала.

Тепер сміюся я. Дуже нетривіальна заява… Надто, якщо викинути її з контексту розмови… Втім, можна й не викидати. Все одно - нетривіальна.

Ми п’яні. Тепер мене точно не загіпнотизують - на п’яних ніякий гіпноз не діє, бо ж уся технологія гіпнозу заснована на адекватних реакціях свідомості. А які у п’яних адекватні реакції? Олексу несе. Він розповідає, не замовкаючи. Нервово, емоційно, стрибаючи з однієї теми на іншу. Таке враження, ніби він зрозумів, як побудовано всесвіт, а тепер намагається мені це пояснити й боїться не встигнути.

Його хочеться обійняти й покласти спати. Хочеться заспівати йому колискову, тихо-тихо, аби він ледь розумів слова, так, як колись співала мені мама. А ще його чомусь хочеться нагодувати. Він викликає материнські почуття.

А от сексу з ним, таким, не хочеться. Він надто слинявий.

Ні, він не плаче і, звісно, не слиниться, просто має такий вигляд - слинявий. Він схожий на мильну кульку. Якщо до цієї кульки доторкнутися, її прорве. Я не хочу, аби його проривало на мене. Та і йому це ні до чого.

Зараз я потрібна йому лише як слухачка. А ще йому потрібно трохи більше красномовства, аби донести до мене-слухачки головну думку. Я в нього є: сиджу та уважно слухаю філософську маячню (вже звикла - Ізя ще й не таке видавав), а от красномовства помітно бракує.

Як і нормальної дикції. Його язик, усе його тіло, давно не слухається його, й від цього його стає шкода ще більше. І ще дужче хочеться вкласти цю велику дитину у ліжечко.

- Я хочу почати все спочатку, - каже він, - як

Відгуки про книгу Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: