Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
- Прочитала в записнику батька, - винувато відповідає вона.
- В записнику… - повторюю я.
Отже, був записник. Де був записник? Чому його знайшла ця миша, а не я? Невже свій записник Ізя залишив для миші? Вона не поспішає продовжувати розповідь.
Вона чекає на запрошення.
«Грець із тобою!», думаю я й кажу:
- Заходь.
Вона заходить. Скидає черевики. Проходить до кімнати.
Роззирається. Повідомляє:
- Гарна рибина.
- Я знаю, - кажу я, наздоганяючи її, - мені вона теж подобається. Вип’єш чогось?
- А що в тебе є?
Що в мене є? Декілька ковтків мартіні та пляшка пива у холодильнику… Ні, не треба. Миша швидко напивається - я це пам’ятаю.
- Чай, кава, молоко…
- Кави, будь ласка, - прохає миша й сідає на канапу.
Зухвале створіння…
Варю каву, приношу. Вона робить декілька ковтків.
Питає:
- У тебе палити можна?
- Можна, якщо розповіси про записник, - кажу я.
- Для цього я й пришла, - знизує плечима миша й дістає цигарки.
Записник було призначено мені. Я мала отримати його одразу після смерті мого любого друга. Та миша надурила нас: і мене, і його. Його - посмертно. Вона вкрала його записник і сама запхала туди свого довгого мишачого носа. Вона знайшла ключ під килимком, відкрила шафку, вкрала записник і поклала ключ назад. Вирішила погратись у детектива.
Вона збрехала мені щодо Ізиних дзвінків і його алкоголізму. Вона залишила мені порожню шафку й відправи ла мене на пошуки істини невірним шляхом.
У той час, коли я гралась у контакт зі своїм тибетським хлопчиком, вона продовжувала війну з ними, розпочату її батьком. У той час, коли я переконувала себе у відсутності ворогів, миша цих ворогів досліджувала. Свиня вона, а не миша…
Чого ж їй треба від мене зараз? У мене вже інші ілюзії, я вже не маю жодного стосунку до їхньої сімейної священної війни. Це вже не мій хрестовий похід.
- Гаразд, - кажу я, вислухавши всі ці одкровення, - чого тобі треба від мене?
- Ти ж працювала з батьком над цим? - питає вона.
Привіт, думаю я, згадали…
- Не зовсім, - відповідаю чесно, - не зовсім працювала. Скоріше, він навчав мене. Оберігав…
- Ну, тебе хоча б навчав…
Вона заздрить мені. Вкрала мій записник, а тепер іще й заздрить! Вона, певно, вважає, що Ізя був мені за батька.
Дурненька, він був мені за домашнього шизика, не більше…
Я давно вже не маю жодної людини, яку вважала б чимось вищим за потрібну хатню тваринку. І це не я така погана, це відбувається з усіма, хто досяг певного віку. Просто не всім вистачає мужності визнати це.
Миша не розуміє цього - вона ще того віку не досягла.
Вона простягає мені записник - великий пухкий блокнот, який, здається, ось-ось розвалиться на окремі сторінки.
Блокнот теплий. Знаю, що це тепло миші, та чомусь здається, що воно - від Ізі. Притискаю блокнот до себе.
Я скучила за тобою, Ізю, приходь скоріше. Я знаю, що ти живий, і я скучила. Хіба цього замало для того, аби ти прийшов?
Миша витріщається на мене своїми невиразними очками. Що відбувається зараз у її мишачій голівці? Що там? Не бачу нічого за цими мишачими бісеринками.
Вона нервує мене.
- Ну і? - питаю я.
Вочевидь, така моя доля. Параноя не хоче мене відпускати. Не дає жити без себе. Стукає у двері в подобі Ізиної дочки.
- Батько майже розв’язав їхній шифр, - вона промов ляє «їхній» так само, як колись промовляв Ізя, - це як азбука Морзе. Це не картинки, не кольори, не звуки. Це ритм.
- Ритм, - повторюю я.
Я знала це. Звісно, ритм. І стукання пальцями по столу, і те кляте мерехтіння в телевізорі - все це ритм. Я знала це, але не могла уявити, що це - правда. Втім, не можу й зараз. Для мене ця війна вже давно перетворилася на гру, а гра, своєю чергою, вже давно втратила сенс.
- Мерехтіння? - питаю я. - Мерехтіння в телевізорі?
Миша здивовано дивиться на мене. Що, не чекала?
Я і без записника дещо можу. Мені б тоді той клятий записник - вони давно вже були б у моїй кишені! Ізя мене обрав, бо знав, що я розберуся. Я - не ти.
- Так, - підтверджує мої слова (і думки) миша, - мерехтіння. Зазвичай його не видно…
- Але, якщо довго дивитися, коли стомлюються очі, воно з’являється, - роздратовано перериваю її я, - це ясно. Який код? Що закодовано у цьому ритмі?
- Отут і виникає проблема. Батько майже розв’язав шифр. Мені здалося, що я зрозуміла його логіку, і я завершила роботу над шифром. Але, коли спробувала з’ясувати, що саме намагаються втовкти в наші голови тим мерехтінням, то побачила, що помилилася… - І прийшла до мене, аби я виправила твої помилки?
Господи, чого ж вона чекає від мене?! Невже таки сподівається, що я зараз усе кину і знову розпочну завершену вже війну? Невже не розуміє, що цей клятий записник уже не цікавить мене, бо ця ілюзія - вже не моя? Я могла би гратись у війну ще місяць тому, тиждень тому.
Але не сьогодні. Вона вкрала мій записник, а разом із ним - і мою війну, й моїх ворогів. Нехай тепер сама з ними й розбирається.
- Я хочу розібратися, - каже вона, - мені здається, що з твоїми навичками й цим записником у нас усе
