Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
Принаймні, я в це вірю, бо таку я собі обрала ілюзію.
Додому повертаюся рано. Олексій мене не проводжає.
Після розповіді про Тибет він утратив цікавість до моєї персони й непомітно кудись утік. Шкода, думаю я, вже майже повірила в те, що подобаюся йому як дівчина.
Кльово, думаю я, адже, судячи з усього, мені вдалося навернути його у свою віру.
Я повертаюся додому рано. Сонце ще високе та яскраве.
Воно нахабно зазирає у вікна моєї маршрутки і лізе в мою книгу - заважає читати. Я мружуся на нього, відчуваючи себе все ж таки кішкою (де ви бачили рибу, яка мружиться на Сонце?). Озираюся.
Люди дивляться у вікна. Майже всі дивляться у вікна.
Але не так, як це було раніше. Сонце щось зробило з ними - вони роблять це не механічно, їм цікаво дивитись у вікна, їм подобається дивитися у вікна. Вони роздив ляються вулицю у променях Сонця й посміхаються - вулиці, Сонцю. У їхніх очах бачу світло. Заразне світло - воно стрибає й у мої очі. Я відчуваю це. Я сама мимоволі усміхаюся.
Аж раптом помічаю хлопця. Малого симпатичного хлопця, який вирізняється з усього цього світлого натовпу байдужим обличчям та беззмістовним поглядом. Із його величезних навушників лине голосне гупання, він відбиває рукою на поруччі ритм і незряче витріщається у вікно. Я торкаюся його плеча, привертаючи увагу. Він здивовано обертається.
- Ви ж не рахуєте дерев? - питаю я.
- Що? - питає він, стягуючи навушники.
- Ви не рахуєте дерев? - повторюю я.
- Які, в біса, дерева?! - не розуміє він.
Ага, думаю я, розглядаючи його, все ясно. Важкий випадок. Важка дитина. Мабуть, так само думав про мене Ізя, коли побачив уперше. Мабуть, навіть образився, що я нехтую його порадами й намагаюся втекти від нього…
Цікаво, де Ізя зараз?
- Ніколи не рахуйте дерев… чи машин… чи будьчого… - раджу я хлопцеві.
Він знизує плечима і знову тягне на голову навушники.
Я не зупиняю його, не намагаюся нічого пояснити. Не варто одразу лякати, тим паче, у нас іще буде час, аби потеревенити про все це. Я пам’ятаю цього хлопця: ми
частенько їздимо разом, він сідає до маршрутки за одну зупинку від мене.
Вдома на мене чекає Кішка. Я сідаю у крісло, і вона одразу ж стрибає мені на коліна.
- Не надуриш, - кажу я їй, - я тебе знаю. Ти мене не любиш. Я тобі просто потрібна, аби тобі було що поїсти й де поспати…
Вона муркоче. Вона згодна. Зараз вона з усім погодиться за тарілку котячого їдла.
- Тобі класно, - кажу я їй, - ти - Кішка. Тобі не треба ніяких ілюзій, аби бути щасливою. Тобі навіть любити не потрібно. Лише аби тебе любили. Хочу бути тобою. Давай поміняємося місцями, Кішко?
Вона муркоче. Вона згідна.
Я годую її та лягаю на канапу. Я не хочу спати, але й робити не хочеться нічого. Лише лежати отак, роздивлятися стелю, на якій ще залишилося трохи обірваного павутиння, крутити в голові якісь свої власні відеофільми, думати про щось легке, повітряне, сонячне…
Засинаю непомітно: на подушці з повітря й сонця. Лечу на цій самій подушці. Подушка виявляється драконом - невеличким золотим драконом, що іноді вивертає довгу шию та дружньо посміхається мені. Ми минаємо сірі хмаринки (хмаринки сигаретного диму), біло-зелений туман і багряну імлу. Знизу проносяться міста й села, ріки й озера, будинки, люди, такі малесенькі чоловічки, кожен з яких вважає себе величезним, всемогутнім, значущим цабе…
Я обіймаю свого золотого дракона й думаю, що це схоже на кадри з фільму «Нескінчена історія». Я не пам’ятаю, про що йшлося у фільмі, але на драконі, такому ж милому, як мій, там також літали.
Ми летимо так високо й так швидко, що я відчуваю нестачу кисню. Мені стає важко дихати. Я задихаюся.
Намагаюся повідомити про це драконові, але не можу - кисню так мало, що я не можу говорити.
- Тримайся! - раптом вигукує він. І кудись пірнає - в інше повітря, в інший світ.
Я встигаю здивуватися, що він розмовляє, - й перед очима все пливе - кисню стає надто багато. Дракон уповільнює рух, я мружу очі й жадібно ковтаю повітря.
Воно смачне і свіже, як було колись в Ізиній хаті. Незвично смачне повітря. Відкриваю очі. Навколо все забарвлено фіолетовим. Разом з очима відкриваю й рота. Раніше я вважала, що можу собі це уявити. Раніше я вважала, що в цьому мені допоможе Фотошоп. Куди там! Це неможливо ані уявити, ані змалювати. Цим можна лише дихати…
Дракон повільно опускається.
- Куди ми? - питаю я.
- Побачиш, - загадково відповідає дракон.
У нього на диво знайомий голос. Знайомий, але давно забутий. Утім, про це я подумаю, лише коли прокинусь.
Зараз усе так і має бути, і саме цим голосом має розмовляти мій золотий дракон. Він опускається на схил однієї з гір.
- Що тепер? - питаю я.
- Тепер іди, - лагідно посміхається дракон, - я тут почекаю. І я йду. І навколо себе у чистому прозоро-фіолетовому повітрі бачу високі гори, дивні величезні яскраво-зелені рослини, білий сліпучий сніг, зовсім не холодний і м’який, неймовірне величезне Сонце, що заходить. Я зустрічаю мовчазних, спокійних, усміхнених людей, я гладжу великих білих тигрів і тримаю на руках невідомих малесеньких пташок. Я купаюсь у прозорій річці, а потім величезними ковтками п’ю її воду. Підводжуся і раптом… злітаю. І стає спокійно й хороше. І лечу поміж горами, а поруч зі мною летить мій золотий дракон і вказує мені шлях. І зупиняємося над невеличким зеленим пагорбом, а я, вже звідсіля, зверху, бачу тих, хто на цьому пагорбі