Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Роздивляюся свою рибину. Подумки питаю: «Рибо, ти справжня?»

У вікна обережно стукає вечір. Прохолодний, похмурий, тихий. Я відчиняю вікно. Заходь, не соромся. Я не скривджу тебе. Ти подобаєшся мені не менш, ніж щоденні сірі ранки. Я просто не роздивлялася тебе раніше, не

розглядала зблизька, не знайомилася з тобою. Бачила крізь шибку, але не вдивлялася…

Дзвонить Ліля.

- Привіт, - каже вона, - поїхали на гульки?

- Навіщо? - питаю я.

- Що з голосом? - лякається Ліля. - Депресія?

- Він поїхав, - повідомляю я їй, - а кішка залишилася. І риба залишилася. Я не могла кинути кішку. А рибу могла.

- Яка риба? Хто поїхав? - панікує Ліля.

- Риба - зелена. Поїхав Олекса.

- Так, сиди вдома, я зараз приїду, - рішуче каже Ліля.

Таки думає, що в мене депресія. А що в мене насправді?

Та нічого… Трохи суму, трохи віри, трохи сподівань і спогадів - непоганий коктейль. Принаймні, у ньому немає ніякої параної.

Ліля приїжджає із пляшкою мартіні та шоколадними цукерками. Вдирається, фурія, у мою фортецю, тицяє мені пляшку до рук і зосереджено роззирається. Ліля вирішила брати бика за роги, рятувати мене. Як завжди, невчасно…

- Оця риба? - тицяє пальцем у картину.

- Ага, - приречено кажу я. Коли Ліля когось рятує, краще їй не заважати, не потрапляти під руку - бо ще вб’є ненароком…

- Ясно. А це що?

Вона помічає оберемок вже сухих троянд, що стоять у відрі біля стіни.

- Троянди.

- Це колись було трояндами. Зараз це вже сміття.

Викидаємо.

Вона хапає квіти. Сичить - укололася. Так тобі і треба, думаю я. Мені боляче дивитись, як вона їх викидає. Мені завжди боляче викидати квіти, не кажучи вже про ці, Олексині. Мені завжди шкода квітів.

- Вони померли, - кажу я, проводжаючи троянди поглядом.

Ліля садовить мене на канапу, тягне келихи й пляшку.

Чому вона так переймається мною? Раніше такого за нею не помічала… Невже справді вирішила зробити з мене собі справжню подругу? Невже сподівається, що це в неї вийде?

- За нас! - наливши, виголошує тост.

- За нас - це за кого? - цікавлюся я.

- За тебе й за мене. За файних дівок.

- А, ну, якщо за файних дівок… - я п’ю.

Ліля багато розмовляє. Розповідає випадки зі свого життя, переповідає діалоги, що трапилися між нею та її знайомими, яких я зовсім не знаю, жартує, сміється. Сама собі Пєтросян…

Я дивлюся на неї. Слідкую за рухами. Спостерігаю за пальцями, які, ніби відчуваючи мій погляд, знову починають відбивати ритм.

- Хочеш, розповім про гіпноз? - перериваю її розпо відь.

- Що саме? - питає Ліля.

- На п’яних він не діє, - кажу я й допиваю вміст келиха.

- Чому? - питає Ліля.

Я розповідаю. Тим часом наливаю собі ще і знову п’ю.

За декілька хвилин її пальці заспокоюються. Вона слухає мене уважно - їй справді цікаво. Чому вона припинила свій ритм? Тому що так зацікавилася розповіддю? Чи я переконала її, що на мене він не подіє?

О, привіт, параноє! Давно не бачилися! Я усміхаюся собі.

- Ти чого? - дивується Ліля. - Чого усміхаєшся?

- Це я не тобі, - кажу я.

- Я бачу.

Ліля напружена. Надто напружена. Здається, вона вирішила, що мій дах таки остаточно поїхав. Здається, в цьому її переконує моя усмішка. Треба буде потренуватися так посміхатися перед дзеркалом, думаю я, згодиться на майбутнє. Іди вже, з тією ж усмішкою думаю я, тікай, боягузко!

Тобі тут нема чого лікувати. Тут лікувати вже має психіатр.

Ліля тримається ще годину. Вона відважно продовжує свої розповіді про невідомих мені людей у невідомих мені ситуаціях, а я вдаю, що слухаю. Насправді я далеко: я думаю, як там зараз Олексі. Чи дістався він до гір? Чи бачив захід Сонця? Чи написав хоча б одного вірша?

Визнаю: мені дуже не хотілося цього, але це сталося - він став моєю ілюзією. Якщо не він сам, то принаймні його щастя у невідомій далекій країні. Незвична ілюзія. Проте непогана. Хоча б тим, що зруйнувати її буде дуже важко.

Я проводжаю Лілю до дверей. Вона йде розгублена і трохи налякана. Я смачно цьомаю її у щічку, і вона тікає.

Зачиняю двері. Повертаюся до кімнати. Залишки мартіні допиваю просто з пляшки.

У двері дзвонять. «Ліля повертається!» - подумки виголошую я та уявляю собі фільм із такою назвою.

Фільм жахів, ги-ги! Коли відчиняю двері, то клякну на порозі. Стає не до жартів. У дверях стоїть дівчина, схожа на мишу. Донька мого Ізі.

А я думала, що кульмінацією нашестя гостей у мою хату був Олекса…

Вона мовчки дивиться на мене. Роздивляється. Вивчає.

Збагнути, що в неї на думці, неможливо. За чорними бісеринками очей не видно геть нічого.

- Ну, привіт, - кажу я їй.

- Привіт, - каже вона, - запросиш?

- Звідкіля дізналася мою адресу? - цікавлюся я.

Запрошувати не поспішаю. Сподіваюся, що вона піде, не заходячи. Вона мені не подобається на якомусь підсвідомому рівні. Згадую все, про що ми розмовляли з її батьком.

Думаю: чи мені вона не подобається? Чи хтось дуже хоче, аби вона мені не подобалася?