Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
Там, біля невеличкого струмка, сидять троє - Олекса, людина у величезних чорних окулярах і мій Ізя. То он куди ти втік із могили, хитрюго, подумки всміхаюся я, підлітаючи до них. Ти вирішив не покладатися на бога, а власноруч влаштувати собі земний рай після смерті.
- Привіт, - каже мені Ізя й посміхається. Він схожий на пацюка.
- Ось це саме місце, - каже людина в окулярах.
- Я чекав на тебе, - каже Олекса й обіймає мене.
А за спиною чисто й сріблясто сміється мій золотий дракон. Так, як нещодавно сміявся мій Ізя. То ось у кого ти вкрав сміх, хитрюго, думаю я. У дракона ти вкрав його, хитрюго!
- Не вкрав, - посміхається Ізя, - просто позичив…
Я прокидаюся з усмішкою. Ніколи раніше не прокидалася з усмішкою. Неймовірне відчуття. Відчуття, що все йде правильно. Що я йду правильно. І хоч би куди я зараз пішла, це буде правильно. Така собі індульгенція заздалегідь…
Я можу кинути зелену рибу, але я не можу кинути Кішку, згадую я. А її й не треба кидати, кажу собі я, її ж можна взяти з собою! Їй це, звичайно, попервах не сподобається. Але ще більше їй не сподобається, якщо я кину її. Доведеться потерпіти, думаю я, трохи потерпіти.
Згодом вона зрозуміє мене. Їй теж сподобаються чисте повітря і кришталева вода. Вона навчиться гратися з білими тиграми й не боятися людей. Вона буде щасливою.
Доки я збираюся на роботу - мені треба написати заяву про звільнення й пошукати дорогу до Тибету, - Кішка підозріло зиркає на мене. Здається, здогадується, що в мене виникли щодо неї певні плани. Здається, це їй не подобається.
- Дурне ти кошеня, - кажу я їй, - потім іще дякувати будеш…
Кішка обережно їсть свій сніданок. Так обережно, ніби боїться, що я туди щось підсипала. Ні, кошеня, подумки звертаюся до неї я, поки що можеш не хвилюватися, сьогодні я ще нікуди не поїду. Сьогодні я завершу всі свої справи у цьому сірому світі, що вже давно і впевнено гниє.
Я виходжу на вулицю. Я усміхаюся Сонцю й перехожим. Сонце й перехожі посміхаються у відповідь. Я знаю: сьогодні я все зроблю правильно. Бо сьогодні я прокинулася з посмішкою.
Я сідаю у маршрутку. Дістаю книгу. Треба дочитати сьогодні, бо її з собою я не візьму. Із цього сірого світу я прихоплю з собою лише мою Кішку… … Маршрутка раптово гальмує. Хтось боляче штовхає мене, хтось наступає на ногу. Я підіймаю очі й бачу просто перед собою хлопчика у здоровезних навушниках. Він дивиться на мене із побоюванням - видно, пам’ятає, що вчора ця тітка казала щось незрозуміле. А я про нього майже забула…
Я можу кинути зелену рибу. А чи можу кинути цього трохи наляканого хлопчика?
- Зніми, - кажу я йому й жестом демонструю, що треба зробити. Він стягує навушники.
- Знаєш, чому не треба рахувати дерев? - питаю я.
- Чому? - втомлено зітхає він.
Я ще не починала розповіді, а вже втомила його. Йому нецікаво, він хоче, аби скажена тітка швидше відчепилася від нього, аби він зміг повернутись у своє гупання, на свою хвилю. Він нагадує мені мене саму - так само я хотіла відчепитися від Ізі.
Що ж, думаю я, тепер Кішка точно може не хвилюватися. Сьогодні довести до кінця розмову з цим меломаном навряд чи вийде. А може, не вийде і завтра. І післязавтра.
Йому доведеться все довго пояснювати, його доведеться переконувати, можливо, навіть залякувати… Що ж, це ми можемо. Цього Ізя нас навчив.
На якусь мить згадую смак фіолетового повітря і чис тий сміх золотого дракона. На мить - і одразу ж повертаюся до реальності. Бо сьогодні я прокинулася з усмішкою, отже - сьогодні я все зроблю правильно.
- Коли рахуєш дерева під час подорожі у транспорті, то входиш у легкий транс, - кажу я, - подорож у транспорті вводить твою свідомість у стан легкого трансу…
А до салону раптово й нахабно вдирається сонячне світло.
This file was created with BookDesigner program [email protected] 12.12.2008
Оглавление 1. Ізя 2. Підказка 3. Параноя 4. Олекса 5. Війна 6. Ілюзія 7. Нашестя 8. Тибет 9. Ритм 10. Світло