Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Можна?

- Ви вже сіли, - відповідаю я, розглядаючи цю істоту.

Навіщо окуляри? Тут і так напівтемрява… Навіщо чорні окуляри у напівтемряві?

- Можна? - воно тягнеться до мого пива.

- Ні, - я вихоплюю свій келих майже з його лап.

- Чого? - питає воно.

- Бо це - моє.

Що за манера знайомитися з дівчиною?

- А мені замовте, - прохає воно.

- Виправте, якщо помиляюся, але, наскільки мені відомо, зазвичай чоловік пригощає жінку, а не навпаки.

- А якщо у чоловіка немає грошей?

- Ви можете зняти окуляри? Істота починає дратувати.

- Ні, - воно озирається, ніби боїться чогось, - мене можуть упізнати.

Здається, на мене ведуться не тільки чоловіки з бруд ним волоссям, а й параноїки… Параноїки з брудним волос сям - два в одному, економ-пакет, навіщо платити більше?

- Хто? - зітхаю я.

- Вони, - каже істота, і я мимоволі сіпаюся - воно вимовляє це слово так само, як вимовляв його Ізя.

- Добре, - кажу я, намагаючись увімкнути здоровий скептицизм, який, як завжди в найпотрібніший момент, кудись сховався, - що ви хочете мені повідомити?

- Все марно, - каже воно, - я хочу повідомити, що все марно. Вони скрізь. Світ уже давно належить їм. Є лише одне місце, куди їм немає дороги…

Раптом воно помічає когось чи щось за моєю спиною, зісковзує зі стільця, біжить у напрямку туалету. Я озираюся. Нікого підозрілого…

Це так думаю я в нормальному стані, а якщо увімкнути параною… Отой хлопець біля стінки надто довго витріщається на щось над моєю головою, ота дівчина щось пише у блокноті (яка нормальна людина попхається до нічного клубу для того, щоб писати у блокноті? яка нормальна людина взагалі попхається до клубу з блокнотом?), отой, здається, фотографує мене на свій мобільний, удаючи, що фотографує себе…

Я підіймаюся та йду до вбиральні. Зупиняюся біля чоловічих дверей, стукаю, гукаю. Тиша у відповідь.

Штовхаю двері. Зазираю. Гукаю:

- Гей! Ви там? Гей! Яке є місце? Яке місце?

Заходжу. Перевіряю приміщення. Порожньо. Брудно й порожньо.

Виходжу і йду до жіночих дверей. Дівчат, як завжди, багато. Чому в жіночих убиральнях завжди такі черги?

Це навіть мені, жінці, не зрозуміло.

- Пробачте, - голосно кажу я, - сюди чоловік не заходив?

Дівчата озираються, чоловіка, ясна річ, ніде немає.

Витріщаються на мене, як на ідіотку. Я швиденько тікаю.

А чого я взагалі вирішила, що воно було чоловіком?

Так думаю, тягнучи чергове холодне пиво й дивлячись на Лільку, яка вже не танцює - висить на своєму новому кавалері. Дивно, вона ж була абсолютно твереза. Навіщо прикидається п’яною? Це така нова технологія знайомства з хлопцями?

Так от - чого я вирішила, що воно було чоловіком?

Воно могло бути дівчиною з низьким голосом. А може, спеціально змінило голос - для конспірації. Треба було у жіночій вбиральні питати не про чоловіка. Треба було гукнути: «Яке місце?» Може, із якоїсь кабінки і пролунала відповідь… А якщо ні? Уявляю, як витріщилися б на мене тоді…

Втім, зараз не це важливо. Зараз важливо, чи вони, про яких мені щойно казала істота з немитим волоссям, - ті самі, Ізині. Чи пов’язані якось два мої знайомі шизики між собою? Навряд.

Мабуть, вони є у багатьох. Мабуть, багато хто воює з ними, і, якби вони були одними й тими ж, їх уже перемогли б. Не якістю, так кількістю. Оце фарт, думаю я, тільки-но здихалася параної, як знову натрапила на шизика. І де! У нічному клубі! Виявляється, вони й тут водяться.

Ліля відвозить мене додому. Вона тверезіє, щойно ми виходимо з клубу. Тверезо, холодно та ображено повідомляє:

- Всі чоловіки - козли.

Це її типова фраза на випадок неуспіху. Я подумки всміхаюся.

Моїй квартирі Ліля не пасує так само, як нещодавно не пасував Олекса. На відміну від Олекси, вона це відчуває й виразно демонструє.

- Ти коли-небудь прибираєш? - питає вона, озираючись із легкою огидою.

- Нє-а. Чекаю, доки ти попросиш про якусь послугу, - посміхаюся я, - до речі, ти так і не сказала, що тобі від мене треба.

- Розуміння, спілкування, - відповідає Ліля. - І все? - дивуюся я. - І все. - І ти для цього твого спілкування тягала мене по клубах?

- Так.

- А, - з розумінням киваю я та думаю, що геть нічого не розумію. Не вірю їй і не розумію. Проводжаю її до дверей, цьомаю у щічку, замикаю та йду спати.

Грець із ними всіма. Мені завтра на роботу. Вперше за останні тижні засинаю саме з цією думкою у голові - спокійною, твердою, теплою думкою.

Ліля та мама були тільки початком. Я сиджу на підвіконні, розглядаю двір і думаю, що якось надто раптово стала популярною. За чотири дні мене відвідали п’ять знайомих, три родичі та одна кішка (забігла до хати, коли я виносила сміття); мені подзвонили щонайменше десять осіб, з яких двох я досі не можу пригадати. Всі раптом потяглися до мене, всім закортіло розуміння та спілкування.

Це якесь нашестя, думаю я, малюючи пальцем візерунки на запітнілому склі. Мене раптом оточили любов’ю, спілкуванням, розумінням, беззмістовними розмовами й поцілунками у щічки-носики. Навіщо? Кому й навіщо це може бути потрібно?

Якщо згадати теорію про існування їх, якщо припустити, що вони таки зацікавилися мною, то все це можна пояснити. Вони дали мені тиждень, аби я пересвідчилась у марності пошуків їхніх слідів (бо знали, припустімо, що тижня для того, аби знайти хоч щось, замало, або знали, що я шукаю не там, або - не так…), а потім