Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Хочу швидше повернутися до роботи. Ніколи не думала, що сумуватиму за роботою. Виявляється - сумую. Бо моя праця там потрібна хоч комусь. Кому потрібні досліди з телевізійним ефіром? Були б потрібні мені, якби давали хоч якийсь результат. Хоч якусь надію на їх існування.

Хоч якийсь доказ того, що я веду війну не з собою, що я не просто намагаюся довести собі, ніби варта чогось більшого, ніж маю. Хоч малесенький натяк…

Навіщо ти втягнув мене у це, Ізю? Невже тобі настільки потрібний був слухач? Невже так важко було вірити в усе це, не примушуючи повірити ще когось? Невже важко було бути для себе богом, не влаштовуючи культу всесвітньої змови?

- Скажи мені, Ізю, - шепочу я в увімкнений телевізор, - скажи, навіщо?

Згадую його спину на зупинці. Звісно, я могла помилитися. Звісно, це міг бути хтось дуже схожий на нього, але… Але яка вірогідність того, що на моїй зупинці стирчатиме ще один пацюкуватий громадянин, який не обернеться разом з усіма поглянути на дівчину, що голосно гукає якогось Ізю?

Шукай, наказую собі, шукай ретельніше. Не зупиняйся, доки в тебе ще є можливість. Доки в тебе ще є час і спокій.

Не зупиняйся. Тиша - не ворог. Тиша - союзник.

Союзник у чому? У війні? Чи є війна?

Вірне питання. Потрібна відповідь. Шукай.

Я знову витріщаюся в телевізор, дістаю з кишені яблуко. Думаю, що поступово перетворююся на Ізю. Яблука стають моєю звичкою.

Ніколи не помічали? Коли їси яблуко, думки світлішають, упорядковуються, стають логічнішими.

На сьомий день я відпочиваю. Навіть Бог відпочивав у неділю. Цікаво, він досі відпочиває неділями? Навіщо ж тоді ходити до церкви саме в цей день? Навіщо молитися йому в його вихідний? Уявляю: молишся, молишся, а тобі раптом з ікони: «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…» Озираєшся, а церквою до тебе вже йде Диявол. Здіймає руку, і згасають свічки, посміхається тобі - і ти посміхаєшся йому у відповідь. Чому б і ні? У Бога ж вихідний…

Я відпочиваю. Я вимкнула всі електронні прилади й запалила свічки. Лежу на канапі та витріщаюсь у стелю.

Болять очі. У голові всілякі дурниці - мозок відпочиває, працює уява, якої зараз не стримую. Надто втомлена, аби стримувати її.

Думаю про те, за що чіплятися тепер. Із ким починати нову війну, коли переконалась у безнадійності війни попередньої: нарешті помітила повну відсутність ворогів.

Чомусь зовсім не радію тому фактові, що мене ніхто не намагається зомбувати. Надто мені хочеться бути потрібною хоч комусь, хоча б їм. Мабуть, Ізя теж відчував це. Мабуть, також хотів бути потрібним хоча б своїм ворогам. Чому ж не зупинився, знайшовши мене, друга?

Мабуть, надто зжився, зрісся з ілюзією війни. Мабуть, таки з’їхав з глузду. Шкода. Непоганою людиною він був.

Треба буде повідомити це мишці. Зазирнути якось до неї та сказати: «Твій батько був гарною людиною. Може, він і справді пив, але він любив яблука і привчив мене до книг.

Шкода, що в тебе не було часу пізнати його».

Прокручую в голові все, що скажу їй, розуміючи, що не скажу цього ніколи. Що ніколи не зайду туди, де народилася така цікава ілюзія. Бо зараз ця ілюзія помирає. А за декілька днів я запхаю згадку про неї у найпотаємніший куточок моєї пам’яті, накрию чорною ковдрою й не чіпатиму. Ніколи.

Так, цікава була ілюзія. Та не слід засмучуватися - невдовзі з’явиться нова, не менш цікава.

Чи зможу я колись жити без ілюзій? Визнати власну нікчемність, визнати сірість і непотрібність буття. Мого, моїх сучок-колег, Олекси, Ізі, всіх навколо… Чи може хоч хтось жити так? Чи може хтось відверто назвати себе людиною з маси, сірою соціальною одиницею, що позбавлена будь-якого особливого, свого власного призначення?

Ми всі маємо ілюзії, всі вважаємо себе потрібними: рідним, друзям, ворогам. Найбільше - ворогам. Ось чому людині важко жити без конфліктів. Ось чому ми завжди із кимсь воюємо, комусь протистоїмо. Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти…

Ось чому Ізя вигадав собі настільки крутих ворогів - сам схотів бути крутим. Ось чому я так легко повелася на них - мені теж закортіло повоювати з напівбогами.

Що маємо в результаті? Розчарування. Може, саме цього розчарування не зміг прийняти мій Ізя? Дивак. Навіщо ж так серйозно було сприймати все це? Сказав би мені - я б йому вигадала ще когось, із ким можна влаштувати холодну війну. Мені це не важко, у мене фантазія іноді таке викидає…

А звідкіля беруться фантазії, Ізю? Звідкіля приходять сни? Чи все це також навіюють твої загадкові вороги?

Звідкіля ми беремо наші ілюзії, Ізю? Може, вони - ще одна хвороба сучасного світу, надто збагаченого інформацією?

Але ж усе це було й раніше, до інформаційної війни, яку людство почало саме із собою. Звідки воно прийшло - все те, що виникає у наших головах, але чого ми не можемо пояснити? Чи, може, вони існували завжди? Тоді виходить іще цікавіше, друже. У такому разі ми можемо ідентифікувати їх, друже. Бо в такому разі вони навряд чи можуть бути людьми. Вони таки прибульці, Ізю.

Я посміхаюсь у стелю.

Не раджу вам шість днів поспіль витріщатися у телевізор. Бо на сьомий день ви не зможете відпочити. Ви будете доводити маревні теореми й вигадувати абсолютно ідіотські аксіоми. Ви будете відчувати, як їде ваш дах, але це вам подобатиметься. Ви будете пірнати у цей стан і ловити від цього кайф. Ви можете сказитися.

Увечері я йду на прогулянку. Згадую, що давно не ходила просто так своїм золотим відьомським містом.

Прямую вулицею, повільно, уважно роззираючись, так, ніби бачу все навколо вперше. Виникає враження, що