Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Познайомиш? - питає він.

Я думаю, що мама зраділа б, якби я познайомила її зі своїм хлопцем. Бодай з якимось хлопцем. Мама дуже хоче, аби в мене був хлопець. Бодай якийсь…

Олекса сподобався б їй. Проте вона засмутилась би, дізнавшись, що ми розійшлися.

- Ні, - відповідаю я, - не познайомлю.

- Шкода, - посміхається Олекса, - я б їй сподобався.

Я мимоволі підіймаю руку до скроні - ніби хочу намацати чіп у своїй голові. Надто вже часто Олекса став повторювати мої слова й думки, надто вже хитро він при цьому посміхається. Щось читає мої думки й одразу, в он-лайновому режимі повідомляє йому, якийсь хитрий міні-пристрій, вмонтований у кору мозку… Що за маячня?

Чому ж маячня? Як іще пояснити все це?

Хіба що тією ж таки спільною хвилею, нашою спільною хвилею. Якщо ми перебуваємо на ній, то в нас і думки спільні. На якій хвилі я зараз? Я зараз - це я? Чи його мимовільне дзеркало? Ізя привчив мене налаштовуватися на людей під час розмови майже механічно. Тільки зараз розумію, наскільки це заважає мені адекватно сприймати дійсність. Утім, хто тут говорить про адекватність сприйняття? Це я говорю?

Людина, яка витратила шість днів на пошуки закодованих сигналів у телеефірі, а сьомий - на розфарбовування риби в зелений колір?

Ліля полюбляє сидіти в барах. Вона квітне в них іще більше. Це - її середовище. Вона сидить за стійкою та виблискує білими зубами, розстрілюючи очима хлопців, що проходять повз нас. Я сиджу поруч - маленька та пригнічена. Мене пригнічує ця сліпуча квітка, що поруч зі мною. Постійно подумки порівнюю себе з нею, і результат мене не надто втішає. Вона тягне крізь соломинку чергову гидоту, я сьорбаю пиво. Я полюбляю пиво: воно смачне, у бокалі його більше, ніж тієї незрозумілої гидоти, а коштує воно набагато дешевше. Економ-клас.

Ліля розповідає про Олексу. Вона бачила його, коли заїжджала за мною. Він стояв на порозі, коли я сідала в її «Шкоду». Сподіваюся, він Лілі не бачив. Сподіваюся, він бачив лише «Шкоду».

- Знаєш, а він не дуже, - каже Ліля, - якщо у вас нічого не вийде, не сумуй. Він, здається, голови не миє…

Навіщо тобі хлопець, який не миє голови?

Я розумію, навіщо вона мене заспокоює. Вона вважає, що він кинув мене. Звісно, чого б іще я вдавалася до фокусів із машиною, що заїжджає по мене? Припустити, що я кинула його, вона не може. Куди ж мені! Маленькій та пригніченій…

Не миє голови, подружко? Бачила б ти його раніше…

Це я навчила його не мити голови. Як то кажуть, панки бруду не бояться. Мабуть, сучки на роботі у чомусь мають рацію, кажучи, що я спаскудила хлопця.

- Лілю, - кажу я, - досить мене заспокоювати. З ним я й сама розібратися зможу. Ти краще скажи, навіщо витягла мене.

- Просто повисіти, - знизує плечима вона, - випити, потеревенити… - І як воно? - питаю я.

- Що? - не розуміє Ліля.

- Просто теревенити, - пояснюю я, - ми ж ніколи раніше просто не теревенили, ось і питаю.

- Зла ти, - ображається Ліля.

- Я просто адекватно сприймаю дійсність.

- Ти? - картинно дивується Ліля та одразу ж замовкає.

Глибоко всередині прокидається параноя. З чого ти щойно жартувала, люба подружко? Чого це я, на твою думку, не можу сприймати дійсність адекватно? Що мені, по-твоєму, заважає? Я ж нічого не казала тобі про свої пошуки й страхи. Я нічого не казала тобі ні про Ізю, ні про них, ні про себе. Ти ж геть нічого не знаєш про мене, Лілю! Чи знаєш? А якщо знаєш, то звідкіля? І тут вона знову починає. Починає цей клятий стукіт пальцями. Вибиває той самий свій ритм на стійці: раздва-три, раз-два-три…

- Навіщо ти це робиш? - питаю я.

Пиво, ніч і жива музика штовхають до відвертості.

Надихають на відвертість.

- Що я роблю? - знову дивується вона. Щось надто здивована останнім часом моя подруга. Чи це я останнім часом така дивна? Як у тому анекдоті - «дивна обізяна, ще й розмовляє…»

- Ти стукаєш пальцями. - пояснюю я. - Навіщо?

- Не знаю, - вона замислюється (чи вдає, що замислилася, підказує параноя, не забувай, вона дуже кмітлива дівчинка), - мабуть, це нервове…

- Ти нервуєш?

- Та ні… мабуть…

Вона посміхається. Якось непевно. Незвично. Виникає враження, що вона хоче щось сказати, але ніяк не може наважитися. Ну давай, подумки підштовхую її я, давай, дівчинко! Я марную на тебе вечір! Я - маленька й пригнічена! Тобі ж подобається, коли я така. Я підіграю ? тобі, то й ти підіграй.

Вона майже відкриває рота, аби сказати це щось, аж раптом до нас підходить хлопець - чергова жертва сяйливої усмішки.

- Потанцюємо? - питає він у неї.

Він високий, симпатичний, прохолодний. Він схожий на колишнього Олексу. Хіба що погляд не такий гострий…

Втім, це у нього від алкоголю. Хлопець тримається на ногах не впевнено.

- Я піду? - ніби вибачається переді мною Ліля. Навіщо вибачатися, квітко? Хіба не для цього ти сюди йшла? От тільки б ще зрозуміти, навіщо була потрібна тобі я. Може, для створення антуражу? Може, тобі подобається грати на контрасті? Раніше ніколи цього в тобі не помічала…

- Валяй! - відмахуюся я.

До мене теж підходять. Щось незрозуміле, із довгими брудними патлами і в чорних окулярах. Може, у мене карма така - тягнути до себе все, що не миє волосся?

Воно гепається на стілець, де щойно сиділа Ліля, й питає: