Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Олекса приносить мені каву - починається обідня перерва. Ми йдемо надвір. Суки уважно розглядають нас.

Вони вже знають, що між нами щось було. Певно, вони знали це ще навіть до того, як воно відбулося.

Я розглядаю Олексу. Сьогодні він не схожий на себе - у ньому поменшало солодкості й рафінованості. Здається, він змінив парфуми й зменшив кількість гелю на своєму волоссі. Може, це я на нього так вплинула?

Зупиняємося під нашим деревом. Під ним ми завжди стоїмо під час перерви. Кавово-цигаркової перерви.

- Ну як? - питає він. - Як день?

Він не знає, як почати розмову, на яку витяг мене.

- Я лякаю шефа, - повідомляю я.

- Чому? - дивується він. - Не така ти вже й страшна…

Він жартує. Я посміхаюся йому. Думаю, що такий він мені більше подобається: не налаштований на мене, не карамельний. Думаю, що такий він уже не пасує до Ліліної квартири.

- Скажи це шефові, - раджу я.

- Думаю, він здивується, - всміхається він.

- Це точно.

Мовчимо. Нарешті Олекса починає свою розмову.

- Я хочу з тобою зустрічатися, - каже він.

- Навіщо? - питаю я.

- Мені потрібна дівчина, - каже він.

- Чому я? - питаю я.

- Бо тебе я не зачаклував, - каже він, - бо знаю, що ти будеш зі мною, тому що тобі подобаюся я, а не ти у моєму виконанні.

- Що мені подобаєшся ти? - перепитую. - А що, ти вже знайшов себе?

- Шукаю. Сподіваюся, що ти допоможеш мені у цьому.

Зараз мені тільки цього бракувало, думаю я. Окрім них, ще й тебе шукати, мій хлопчику… Просто пошуковий період якийсь настає в моєму житті, чесне слово…

- Як я можу тобі допомогти? - питаю я.

- Не знаю… Але мені здається, що ти можеш це.

- Знаєш, - кажу я, - я у цьому не спец. Може, звернешся до психолога?

- Я не вірю їм…

Я не відповідаю нічого. Олекса уважно дивиться у мої очі. Певно, шукає відповідь у них. Певно, знаходить.

- Добре, - каже він, - я зрозумів. Шукатиму сам.

- Добре, - кажу я.

Він правильно зрозумів.

- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - каже він, підморгує мені і йде. Я залишаюся під нашим деревом, яке, мабуть, уже не наше. Навіщо він підморгнув мені? Навіщо він підморгнув, повторивши мої власні слова? Це збіг?

Викидаю недопалок і ковтаю каву. Мабуть, останню каву, яку зробив для мене Олекса. Він зупиняється біля лавки, де сидять курки, про щось перемовляється з ними.

Я знаю - він робить це для мене, бо знає, що дивлюся на нього. Що за дитячі фокуси? Його ще можна повернути.

Просто покликати - і він моментально забуде про курок, розвернеться, кинеться до мене, під наше (ще наше) дерево… Він цього й чекає.

Але навіщо мені це робити? Спитати, чого він повторює мої слова й підморгує? Спитати, чи не прослуховується моя квартира? Маячня. Чомусь я більше не вірю в це. Я просто хочу його повернути. Просто хочу його покликати.

Просто хочу, аби він кинув курок і прибіг до мене. І це мене лякає. Мені здається, що він таки зачаклував мене. Ідучи з роботи, Олекса каже:

- Побачимося за тиждень, - і знову підморгує.

- У тебе око сіпається, - серйозно кажу я.

Він сміється і йде. Таке враження, що розмови під деревом не було. Що все нормально, що все так і має бути.

А може, воно так і має бути? Може, вся його метушня навколо мене - це частина якогось їхнього плану, який втілює в життя їхній агент Олекса? Чого ж вони від мене хочуть? Що він має зробити зі мною? Що він може зробити зі мною?

Трохи нагадую собі головного героя фільму «Білий шум». Він сидів днями й ночами вдома, записуючи на відеокасети телевізійні перешкоди й передивляючись усі ці записи. Він шукав у них душі. Я сиджу, записуючи ефір.

Я шукаю закодовані повідомлення, намагаюся знайти код, шифр. Один день - один канал.

Вже три дні болять очі, вже три дні на «Візині», вже п’ять днів у пошуках. Вже один день (цілісінький день!) упевнена в тому, що пошуки марні.

Не помічаю нічого, не відчуваю нічого - жодних прихованих повідомлень, жодних закодованих сигналів. Іноді з’являється те мерехтіння, через яке загинув попередник мого нового телевізора, проте це трапляється рідко й лише тоді, коли очі остаточно втомлюються. Коли передивляюся той самий запис ранком, ніякого мерехтіння не бачу. Бідний попередник мого нового вампіра… Він загинув марно. Він загинув через галюцинації моїх стомлених очей…

Зловісно мовчить телефон. Раніше мені здавалося, що він дзеленчить зловісно, тепер розумію - його мовчання набагато гірше. Хочеться, аби подзвонив хтось зі знайомих, ще більше хочеться, аби у слухавці щось шипіло і хрьокало, аби якийсь знак подали вони. Та всі мовчать. Починаю вірити в нову всесвітню змову - у змову, метою якої є зведення мене з глузду тишею. Хочеться відірватися від справи, завіятися десь, погуляти, поговорити. Якби хоча б хтось подзвонив… Дзвінок став би виправданням для мене, я залишила б цю марну (ясно вже - абсолютно марну) справу.

Та навколо тиша. Тиша примушує працювати, шукати, думати. Тиша не дарує виправдань. Ненавиджу тишу. Іноді виходжу за цигарками, майже не їм - не хочеться.

Не впізнаю себе у дзеркалі - з’явилися темні кола