Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Навіщо? Коли? Невже вони? Ловлю себе на тому, що мстиво всміхаюся. «Ну що, хлопці? Вам сподобався мій рекорд у «Lines» і «Сапері»? Чи ви й справді вважали, що знайдете там щось більше? Якщо так, то Ізя переоцінював ваші аналітичні здібності…»

До мене підходить Олекса. Це трапляється якось раптово, неочікувано. Він просто з’являється переді мною, ніби з-під землі вилазить, себто з-під лінолеуму.

Я не встигаю згрупуватися.

- Треба поговорити, - каже він.

- Про що? - цікавлюся я, відчуваючи, що знову починаю прикидатися дурепою.

- Про нас, - каже він.

- У якому сенсі «нас»?

- Припини, - прохає він.

До мене раптом доходить, що зараз ми спілкуємося як нормальні люди. Він не налаштовується під мене, а я - під нього. Я цього не роблю, бо він мені вже нецікавий.

Чому цього не робить він?

- Припинити що? - питаю я.

- З тобою неможливо!

Він сердиться. Хіба що не гарчить, як щойно гарчав шеф. Останнім часом я дратую багатьох. Чи дратую я їх?

Чи знають вони про моє існування? Усвідомлюю, що хочу, аби вони знали. Хочеться, аби бодай хтось іще знав про те, що я не просто звичайна секретарка у цьому штучному офісі. Хочеться усвідомлювати себе чимось більшим, чимось винятковим. Хочеться, аби це усвідомлював ще хтось, окрім мене.

Може, саме через це я і схопилася за Ізину війну? Може, він і сам почав її через це? Йому, певно, теж захотілося бути винятковим. Тому й мене він знайшов - аби хтось ще знав про його винятковість, хтось, окрім нього самого…

- Поговоримо на обіді, - кажу я Олексі.

- Добре, - кидає він. Таким тоном, ніби я щойно просила його про цю розмову. Іде до свого кабінету. Я починаю чергову безглузду гру в кульки, заздалегідь знаючи, що врешті-решт переможе комп’ютер, що сенс гри - просто протриматися якомога довше. Що за песимісти вигадують такі ігри? Граю механічно, думаю про інше.

Чи є у мене якісь докази існування моїх ворогів?

Чи є у мене якісь причини вірити у всесвітню змову, окрім розповідей мого Ізі - безперечно, психічно хворої люди ни? Жодних. Я бачила його спину на зупинці. Чи я просто хотіла її бачити? Я бачила ритмічне мерехтіння телевізійного екрана. Чи то просто були вибрики моїх стомлених очей?

Все, думаю я, все - треба з цим кінчати. Параноя - це ще нічого, параноя, помножена на шизофренію, - значно гірше. Треба з цим розібратися, якомога швидше розібратися. Мені потрібен час. Спокій та час.

Треба братися до справи серйозно. На війні, як на війні.

Шеф дивується, коли я прошу надати мені відпустку.

Він уже давно звик до того, що я працюю без відпусток. Я також звикла до цього. Не звикла навіть, просто завжди була впевнена у тому, що без мене на роботі все розвалиться, що без мене настане такий безлад, вилізти з якого буде неможливо, навіть якщо я повернуся за тиж день.

- А хто виконуватиме за тебе твою роботу? - питає шеф.

- У вас це, здається, виходить непогано, - намагаюся пожартувати.

Але помітно, що йому не до жартів. Він ніяк не може усвідомити мого прохання. Ніяк не може повірити у нього.

Дивлячись на його обличчя, де навіть одвічні зморшки розгладжуються від подиву, згадую назву програми «Неймовірно, але факт». Дуже пасує цей вислів до даної ситуації.

- Але… навіщо тобі відпустка? - нарешті знаходить слова мій любий шокований шеф. Він знає, що в мене нікого й нічого немає - ні родини, ні друзів, ні хворої бабці. Він знає, що я не люблю сидіти вдома, а єдиною альтернативою цьому сидінню є лише робота.

- Я хочу відпочити, - пояснюю я.

- Від чого? - ще більше дивується шеф. - Ти ж майже нічого не робиш! А те, що робиш, робиш не дуже гарно й зовсім невчасно!

- Я можу робити й гірше, - погрожую я.

Шеф замислюється. Він вірить, що я і справді можу робити все гірше. Я не вірю - надто я вже відповідальна, але про це шефові знати не обов’язково. Більш того - йому обов’язково про це не знати.

Усвідомлюю, що така розмова навряд чи відбулася б у нормальній конторі. Що для нормальних людей - це просто маячня. Що нормальний шеф давно міг би звільнити нормальну секретарку за подібні заяви. Але - не тут. Не мій шеф. Не мене.

Я не пам’ятаю, коли почала працювати тут. Іноді мені здається, що я працювала тут завжди. Я вросла у наш темний лінолеум своїм корінням, я вросла у свій старенький невеличкий монітор поглядом. Тут - моє місце, моє життя, мої маленькі (порівняно з ними) вороги, мої «Lines» та моя музика, яку іноді тихенько вмикаю на позичених у адмінів колонках. Це знає і мій шеф. Він приріс до всього цього не менше за мене. Він приріс і до мене. А я - до нього.

Нас важко назвати друзями, але ми вже давно не просто співробітники.

Шеф зітхає.

- Скільки часу тобі потрібно на відпочинок? - питає він.

- Два тижні, - кажу я.

- Даю тобі тиждень, - каже він, - сподіваюся, що це допоможе тобі надалі відповідальніше ставитися до робо ти.

- Десять днів, - кажу я й сідаю писати заяву за його стіл.

- Сім, - відрізає він.

- Сі-ім дні-і-ів, -