Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- У мене обідня перерва. Зроби гидоти, га?

Вона зітхає, але таки робить коктейль. П’ємо за дружбу.

Не знаю, чи можна назвати наші стосунки дружніми.

Втім, зараз я взагалі не знаю, які стосунки можна назвати дружніми…

- Ну добре, - каже вона, - розповідай.

- Що? - питаю я.

- Хто він?

- Хто?

- Припини, - вона хитро всміхається, - я ж бачу, у тебе хтось з’явився.

- Невже це так помітно? - дивуюся я.

- Ага, - вона підморгує, - особливо помітний засмок на шиї.

Я сміюся.

- То хто він? - Ліля не відчепиться.

- Моє відображення, - кажу я.

- Як це? - дивується вона. - Хочеш сказати, він схожий на тебе?

- У деяких моментах. Загалом, сподіваюся, що ні. Він намагається скопіювати мене, а виходить у нього не дуже.

- Навіщо? - дивується Ліля. - Навіщо копіювати тебе?

- Гіпноз, - кидаю я. Довго пояснювати.

- То він хоче загіпнотизувати тебе?

- Не знаю. - кажу я, починаю дратуватися: яке їй до цього діло?! - У мене таке враження, що він хотів загіпнотизувати усіх довкола, а замість цього загіпнотизувався сам.

- Де ти тільки таких диваків здибуєш? - питає вона, всміхаючись.

- Диваків? - перепитую я. - Диваків?!

- Так, - вона здивовано дивиться на мене, не розуміє, що мене зачепило.

Все дуже просто, подумки всміхаюся їй, мене зачепила множина. Мені хочеться спитати, кого ще з диваків я зустрічала, точніше, про кого з них вона знає. Бо я ніколи не казала їй про Ізю. Бо Ізя боявся, що вона - з них. Будь-який журналіст може бути з них, казав Ізя, бо він - журналіст. Невже Ізя мав рацію?

- Яких диваків? - питаю я.

- Таких, - нетерпляче відмахується Ліля, - ти прибирати будеш?

- Буду, - ставлю келих на полицю з книжками (у Лілі чимала колекція гарних книжок, я давно просила її скласти заповіт, за яким ці книжки після її смерті відійдуть мені, вона відмовлялася - підозрювала, що я її за них уб’ю… небезпідставно).

Тягну з ванної кімнати швабру. Починаю мити підлогу.

Спостерігаю за Лілею. Вона розповідає історії про своїх хлопців, розповідає спокійно, гіпнотично, ледь чутно…

Чи мені здається? Зважаю на її руки: тонкі білі пальці стукають по поличці - тій самій, де стоїть мій келих. Ніби вона чогось нетерпляче чекає. Або… або просто вибиває певний ритм. Ритм вальсу: раз-два-три, раз-два-три…

Ні, це вже повна параноя. Людина вже й пальцями постукати не може у моїй присутності…

Кажуть, на психів гіпноз не діє. Кажуть, психів лікують за допомоги гіпнозу. Яке з цих тверджень є хибним?

Треба на щось відволіктися. На що? На свою монотонну роботу шваброю? Ще гірше…

Нарешті знаходжу вихід - вихід з її монотонної розповіді, з ритмічного стукоту, який здається дедалі голоснішим, із власних рухів, що можуть загнати мене у транс.

Я починаю співати. Голосно і весело. Ліля сіпається.

Здивовано дивиться на мене. Питає:

- Ти чого?

Я не чую її. Я співаю далі, пританцьовую навіть.

Кажуть, на психів гіпноз не діє…

Мабуть, куплю собі кота, думаю я, повертаючись додо му. Буде в мене хоч одна істота, якій я зможу довіряти.

Буду розмовляти не з вимкненим телевізором, не з власним відображенням, а з котом. Він буде пухнастим, розумним і хитрим, він чекатиме на мене вечорами, розганятиме пилюку своїм хвостом та їстиме тарганів, якщо ті тварюки спробують знову окупувати мою фортецю.

Так, думаю я, розкладаючи на столі аркуші А4 з переліком українських ЗМІ, що його склала для мене Ліля, так, завтра ж куплю собі кота. Цікаво, чому в Ізі не було кота? Може, він боїться їх? Адже він таки дуже схожий на щура. Де ти зараз, Ізю? Чому не даси мені хоч якийсь знак?

Переглядаю надану Лілією інформацію. Припустімо, всі центральні ЗМІ їхні. Які не-їхні? Оці, оці й оці… Відмічаю ті канали, які, на мою думку, ще відкриті. Здається, все не так погано, як уважав Ізя. Виходить близько 70% з усього переліку. Якщо не якістю, то кількістю візьмемо, думаю я. Тепер залишається лише знайти код, шифр. Знайти, як саме, в чому саме вони ховають сигнали і розкидати цю інформацію по наших 70%.

Якби ж то ще зрозуміти, як шукати… Ізя казав: кольори й картинки. Ось що найбільше вкарбовується, ось що найлегше приховати. Де міститься найбільше кольорів і картинок? Ну звісно ж, у моєму найулюбленішому, найзрозумілішому вампірі - телевізорі. Все телебачення побудовано на цьому.

Я сідаю навпроти вимкненого телевізора. Довго див люся на своє викривлене відображення у ньому. Доведеться вмикати. Якщо не так, то як інакше? Я не зважатиму на дії, що відбуватимуться там, я не зважатиму на слова, що линутимуть звідтіля. Я шукатиму код, шифр, ключ. Я не ховатимусь, як робив це Ізя. Я відкрито вийду на стежку війни. І подивимося зараз, хто кого.

- Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, - кажу я і вмикаю свого вампіра.

Кому я це сказала? Телевізорові? Мені таки треба завести кота…

Дивлюся на екран. Обличчя, обличчя, обличчя. Щось кажуть, кудись дивляться, з чогось сміються й плачуть.

Телевізор як телевізор. Люди як люди.

Минає година, друга…

Новини, серіали, реклама. Програма про акул. Щось з історії. Чергові танці на льоду та битви екстрасенсів.

Нічого цікавого для мене. Анічогісінького. Не помічаю, не відчуваю, не можу зловити.

Невже Ізя таки був хворий? Невже я просто підхопила від нього параною? Невже